Господи, як хочеться кохати!..
Відкрити настіж груди
і пити небо жадними ковтками,
аби було в мені коханій,
мов рибі вольній у безоднях океану…
Кохати і коханим бути водночас…
Немовби падати дощем
на землю, що в обіймах спеки,
навстріч ніжним квітом розпука
у повенях бажання та наснаги…
Хай те кохання мов огонь пала,
багаттям серед моторошної ночі,
ясні з пітьми вихоплює подоби,
тіла наповнює теплом п’янким,
немов по вінця келихи весільні…
Високий пломінь душу звеселить,
гарячим подихом очистить скверну,
сплете тіла в завихрений танок,
очам відкриє дивовижні перли,
ув осоружній твані повсякденного життя…
А за спиною вже хурделиці, зима,
поземний вітер студить пломінь,
під мерхлим снігом похоронені дрова,
багаття іскрами не кропить небо,
і сірий попіл впереміш із жаром і вогнем…
Та, не біда, кохана, не журись…
яскраву грань підгорнемо докупи,
підсядем ближче до живого ще вогню,
сплетемо над багаттям змерзлі руки,
підставим спину зовнішнім вітрам…
Нехай голодним вовком завивають,
нехай вивітрюють останній жар,
нахилимось над ним іще тісніше,
стискатимем обійми над теплом,
допоки ввійдемо в холодний попіл…
………………………………………………………
Господи, аби ж то так!..
Аби ж то так, ще від Адама й Єви повелося…
Та не було в Раю вогню,
багаття іскрами до неба не злітали,
і не плели тіла із терену вінок,
одне на одному себе не розпинали…
Господи, чому ж усе не так?..
Чом, той вогонь – пекельне токовище,
де кожному смоли киплячої казан
вготований, коли не стане чортом,
і чорта першим не штовхне в казан?..
