Бабцю,
якою би Ви були,
коли б дожили
до своєї старості?
Знаю Ваc
зі старих, пожовклих світлин:
висока постать,
сірі великі очі
(на чорно-білій знимці не видно,
проте мама казала,
що були барви небесної сині)
та довга, густа,
шовкова русява коса...
Бабцю,
якою б я Вам
була внучкою,
а мама - донею?
A ще б у мами
(як з´ясувалось пізніше),
міг бути молодший брат
чи сестра,
якби не та у Брюховичах
п´ятдесят сьомого
автоаварія
з невідворотним
наслідкoм..
Бабцю, якби!!!
Я би так радо до Вас
їздила в гості!
Бачу і зараз у снах:
он - біла хатина на пагорбі
і Ви на порозі:
все виглядаєте нас..
А я вже здалеку вдивляюсь
у розсяяне сонце -
у Ваше обличчя,
дe зморшок глибоких рілля
i прoжитих років незрима печать..
Вдивляюсь у непомітну,
тремтливу усмішку,
у тихе сяєво неба з очей...
І світилася б німбом сріблястим
на тім´ї корона-коса..
I, мов сивочола горлиця,
Ви б розпростерли
свої пташині обійми -
і я б відчула крихку силу рук,
чию ніжність, тепло
так і не встигли пізнати
ні мама, ні я...
Ось так і живемо, бабцю -
маємо з мамою
навіть не згадку,
(бо коли Вас нестало,
Вам було двадцять вісім,
а мамі всього лише три),
а тільки давнє-прадавнє
світло:
Ваші ніжні,
задумані очі
і вічну,
застиглу на фотокартці,
молодість...
