Двадцять три перехожих
Рівно двадцять три, ні більше, ні менше
Чекали на світанок, піднявши обличчя до неба.
Їхні обличчя були вкрай зосереджені, коли вони вглядалися
У темну м’якість небес.
І коли перша зоря розмазала липке малинове варення світанку,
Білосніжне світло загорілося у небі і відбилося у очах малюка,
Який прокинувся, далі не міг заснути і дивився у вікно.
Коли перше проміння пронизало хмари,
Двадцять три перехожих,
Рівно двадцять три,
Мовчки і понуро розділили світанок між собою.
Професійними, впевненими рухами
Скрутили його у сувої,
Запакували у мішки й портфелі.
І не поспішаючи, спокійно вийшли з міста.
Відбиваючи такт своїми начищеними, лакованими, чорними черевиками.
Дурненький ранок розгублено дивився навкруги
Крутив білявою головою,
Кликав маму,
Стукав у двері та вікна.
Та ніхто не відкрив.
А потім довго нипав темним центром міста,
Спотикаючись об сірі плити.
Доки не стомився і не заснув у порожній телефонній будці.
Позаду якої поволі й ліниво, зовсім не поспішаючи,
Прокидалися безхатченки,
Плануючи свій складний день.
