Сумні лілеї пливуть
тихою водою.
Гойдаються замріяні
на хвилях забуття.
Зачаровані красуні
розквітають під час
місячного сяйва,
коли під спів русалок
уся природа завмира...
У святу ніч Купальську
забуття втрачає
свою силу
й виходять із води
тендітні наречені,
утоплені колись...
Як білий вельон
є для них імла,
як сукня –
пелюстки з латаття.
Мережать з чарів хороводи,
плетуть із спогадів вінки,
кидають їх на воду
і хлюпіт тишиною лине,
лякаючи наш сплячий світ...
Лише за світання
серед мертвої тиші
блищить у променях роса.
Подує вітер –
розгойдає лілеї й хвилі
і затремтить яскравим сяйвом
давно забута
діамантова сльоза...
