Моє порцелянове сердце
стільки разів розбивалось
на маленькі-маленькі друзки,
та я його склеював знову,
склеював знову і знову,
доки не зникла чутливість
до свого й чужого болю
і співчуття мов засохло,
та більше не жаль нікого,
ще більше не жаль нічого
і в цій напівмертвій тиші
пульсує відповідь:"Досить..."
бо її лиш підхоплює луна.
