Сонце із жовтої фольги
Падало між брудно-сірих, панельних, холодних будинків
Наче зоря, яка зірвалася з небесних линв – останній дарунок літа.
Я це все уже десь бачив.
Вулиці звільнені від людей,
Розмови на розі,
Тривожне засинання уночі,
Коли сон не йде і можна чути
Ритмічне відбивання часу власним серцем.
Я це все знаю.
Розмиті, змазані алкоголем обличчя знайомих
Безкінечна темрява нагрітих трубами підвалів,
Тривожні новини - обстріл, знову обстріл.
Загиблий, загиблий й новий обстріл.
Смерть грає з нами в шахи.
Повітря холодне, повітря крихке.
Кожна мить повторюється на ново.
Повторюється по колу, по колу,
Знову і знову,
Знову і знову.
Знову. І знову.
Цей дивний ритм,
Ця багряна нота.
І сонце ще не скоро зійде
Над фіолетовими хмарами.
Я чекатиму, я з усіх сил чекатиму,
Коли на небі з’являться зорі
Темно-сині як виноград.
Я хочу зігрітися їх холодним світлом,
Доки побачу ніжне полум’я світанку.
Я чекатиму небесного тепла,
Як собака чекає на своїх господарів.
Колись же повинна прийти весна,
Поки історія проводить свою яскраво-червону лінію.
Я так стомився бачити, як тихенько згасає моє покоління.
