Затихли всі останні голоси
і безвість дивиться у душу з коса.
Сідай за стіл – нікого не проси
у твої думи – всунуть свого носа!
А темінь лагідна, немовби як блакить
протягнеш руку – і погладиш неї!
Але кубельце для її не звить –
не має в світі ще такої швеї.
І камінь дому – тисне мовби твердь
і в муках щось народжується зриме.
Одна лиш мить, – в шибки вдарить ледь
приблудний вітер і у душу плигне!..
