Облітало листя зі старого дуба,
Певно, вже останнє на його віку,
А на серці туга, а на серці згуба,
І печаль туманна крізь сльозу гірку.
Ой ти, дубе-дубе, ти ж прожив століття,
Чом стомився раптом і відходиш в даль,
А на серці в’яне, не цвіте суцвіття,
Крізь сльозу гарячу світиться печаль.
Прилетіла пташка до сухого дуба,
Сіла, щебетала, аж луна кругом,
А на серці іскра, а на серці любо,
І маленька радість крізь сльозу бігом.
Думалося дубу, що його та пташка,
Вітерець повіяв, він зашелестів,
А на серці біло зацвіла ромашка,
А на серці мрія із забутих снів.
І хоч дивні трелі линули з-під дуба,
Та сиділа пташка на кущі бузку,
І вертали в серце і печаль, і згуба,
І нестримна туга крізь сльозу гірку.
Ой ти, дубе-дубе, не дивись на пташку,
А дивись-но краще на свої літа,
А на серці в’яне, не цвіте ромашка,
А на серці чорні від дощів жита.
Проминули зими, весни брали гору,
Зеленню бриніли між дубових віт,
А на серці трухло, випрівало горе,
А на серці знову прокидався світ.
Ой, пташино мила, ой, пташино люба,
Хай ти й недосяжна, все ж співай між літ,
Бо якщо до світу повернула дуба,
То невже до серця не повернеш світ.
