Твір – не ілюстрація,
він – тіло,
де дихає і корчиться
жива душа…
звір сполоханий,
що пробивається крізь хащі інших творів,
ніби із яйця курча,
ніби із землі зерня…
Він – зір,
у котрім небо дзьоба в око,
простопадний сніг
завихрений у дзизі ліхтаря:
світлом сіється із тіл в тіла,
як борошно із-під жорна,
як рима з-під пера,
як із душі прості слова…
Твір – дзвін,
що сам в собі дзвенить,
нанизуючи кола обертонів,
мов ланцюги, довкола
неповороткого язика…
допоки не вгамується рука,
що лоб в долоню уклада,
торгає за линву…
