Як те казав
Кирило Транквіліон Старовецький,
"Де строгії та страшнії гетьманове?"
Тахіонною хвилею накриває знову і знову
в ній потопає Пан Композитор і Вецко,
й Олександер Кольцов, і для мене місце
у ній залишилося. Не став,
а бурхлива повінь покрила основи
світу високого. Десь-то
напевно випливемо
(а можливо й ні) вже в дельті
ріки, боляче пригадуючи викривлення
історичного хребта, змахнемо крилами, як Одетта,
одягнемося в лебедині тіла, із міту викрадені,
і полинемо... Часу недолугого діти,
прокляті Євгеном Маланюком,
крізь небо, стратегічними ракетами порите,
полетимо до Вираю рядком...
А страшні та суворі
залишаться внизу та позаду,
задерши голову, проклинаючи непокору
поетів, музикантів, художників та всіх головатих
великосердечних мрійників, вирощених у Дантових палатах,
що тікають од багатого княжого двору.
І тому вже ніяк не зарадити,
навіть об"явивши повітряну тривогу
з приводу викиду радію
поетико-фантастичного
в атмосферу нової України.
Ми, звичайно, в польоті загинемо
коли янгол наштиркне нас, нахабних, на спижеву тичку,
але кінець не у княжій постанові - чи гетьманській, розлічено -
а словами старосвітськими: "Доторкнутися вічного" -
не (хоч і бажаного) обману
впасти кометою мечехвостою в непроминне
влягтися грубими томами
