Продовжуючи танці по грунту, витоптаному до літосфери
вкинути би слова, що висловлено з етеру,
на якому поставили хреста
Майкельсон і Морлі -
так би сказати:
Чи непомітно померло
в людині щось непотрібне й суттєве?
Це продовження казки про Адама та Єву,
що відкусили від яблука й
отруїлися гербіцидами.
Фактами, фактами!
Арфами, арфами!
Літрами, цитрами!
З усією можливою обережністю вживаючи ланцети,
освячені інквізиторами, - препарувати газету
й видобути істину із автомата газованої води,
під яким ширяється душок із німбом. Твердим
редакторським кроком пройти недолугими рядками,
роздаючи кому булочку, а кому неминучий камінь,
та до чого це я... Коли би перекладали Септуагінту
на 2 тисячі років запізнившися, напевно би вийшло
щось гібридне між карним кодексом і вишнею
коло хати, де мешкають Антонич і хрущ.
І почали би казочку про невгасимий кущ
словами: "На початку був аванс, а платня 25-го".
(що є 7-ме за стилем). Ми є те, що ми платимо.
Ми є те, що ми віримо.
Те, що ми любимо.
Мулька
тільки в тому, як точно світогляд і настрої
визначає не слово, а цифра прибутку. Прекрасно.
Хоч і сумно. Але ж, як і було тут заявлено,
це картина з ракурсу, продиктованого ямою,
яку старанно вичовгали ноги прочанина,
про яку старанно наскаладали думи
безокі співці, нагуділи безтямне "падме хум"
ченці та монахи, залишивши мені
деградований чорнозем і
слова, неначе по війні
по третій, розмутовані на
триголових монстрів...
