| © Сергій Двірний, 07-01-2017
|
Тварина,
крізь очі котрої ще донедавна,
світило сонце в потойбічний світ,
вже на хресті,
й, проткнувши горлом окіл неба,
волає, жалюгідне, що є сил:
«Мене облишив нащо, Творче?!.»
Так твар прощається в собі із Богом:
не здатний з твору в дійсність перейти
герой, не ладний, навіть, букву поміняти
у книзі, де буття з народження до смерті
прописане геть кожній живині, яка,
благаючи, до неба очі підніма…
Отак юрба прощається в собі із Богом,
що, трон посівши, мав до перемоги повести,
помноживши земні багатства на небесні,
і кожного у славу одягти… натомість,
голий, вбогий цар, розіпнутий немов злочинець,
без істини на язиці, держави у руці…
Так Бог прощається в собі із Богом,
аби Богів спасти від їх страждання бути Богом,
світи творити в славі, що не день, в які їм – зась,
лиш тільки з понад хмар, з зібрань небесних
на них з розчаруванням позирати і думу тяжкую тягти:
тварину до тварин ведуть тварини…
Авжеж, не Бог, не цар, і не герой… без наголосу твір:
ні речення, ні голосу - ІНЦІ… усе, що сталося –
між крапками над «і»: розкидані жеребкуванням
камІНЦІ… розбіглись хто куди гІНЦІ… в терновому вІНЦІ,
під тетраграмою ІНЦІ, потвора у кІНЦІв кІНЦІ -
без образу, подоби і доби: ІНЦІ…
Ганебний хрест серед юрби - драбина в небо
з одним щаблем… шлях навпростець, -
без напряму, без відстані й тривання, -
із пороху у порох без створіння і творця…
це - Дерево життя серед покинутого Раю,
огорнуте вогнем багряним, який не живиться життям…
Мов по стерні, вогонь розходиться кругами,
палає простір, клекотять часи…
яриться все у кожному і всьому,
згорають боги, люди і закони,
в вогні спасителі, їх учні та кати…
лиш сяє сажа Світла із пітьми…
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
