Біля ринку бачить Ліза жіночку знайому.
Та з базару сумку тягне. Певно, вже додому.
Стали вдвох вони балакать. Раптом враз мобілка.
Вмить згадала, що згубила тут десь чоловіка.
- Як теля, ходив за мною. Тут же купа люду.
Я й забула. Де він лазить? Десь шукати буду.
Ліза в сміх: - Прив’язуй, значить. Різні є вар’яти.
Цілий час про свого мужа треба пам’ятати.
Я щоб свого не забути. ( Став близький до болю).
Ношу картку чоловіка кожен день з собою.
Та всміхнулась: - Дай – но гляну! Що за красень, врешті.
Теж колись завжди носила знімок свого Петі.
- Бачу, ти проста, як двері. – каже хитро Ліза.
Інша картка. То не фото. Це кредитка «ВІЗА».
