Бувало, нечесний я був
і забудькуватий без міри
себелюбний і не беручкий до діла
і людей зневажав, і кидав
жінок, хоч і плакали вони та коліна
обіймали мені.
Все було це й лишилося на глибокому дні
у минулому, та в моїй
душі обідраній,
наче дерево по листопадовій порі.
Але тебе не забув я, о, ні,
твій силует у вікні,
порух тонкої руки,
що хвилю русявого волосся
відкидає з тонкого плеча, я і досі
не забув.
Так, бувало,
скарбів цього світу мені виявлялося мало
і з відчаєм у зоряні стелі
я простягав обпалені руки
та несвітської муки
виття моє вовче кидав у тьму.
Пережив я цей біль. Покинув тюрму
свого серця і вийшов у порожній та незнайомий простір,
якого не відав досі.
Важкі ворота зачинилися за мною
із грюкотом і я здригнувся.
Боляче. Страшно. Самотньо мені.
Я пішов через площу
кроком невпевненим, ніби вчився ходити,
як учаться вперше невеликі діти -
і раптово побачив постать.
Ти стояла так несподівано й просто
мене чекаючи, що мені забило подих,
і ся забув і хто, і де я й
що зі мною бувало...
