Це не краплі дощу стугоніли по ринвах,
Це хвилини пливли, це стікало життя.
За сирими хисткими нічними дверима
Я втрачала зв’язок наш, трагічне дитя.
У розхлюпанім блиску грудневої ночі,
У розвиненій хустці — ні добра, ні зла —
Чорна вічність масними цілунками смокче
В твоїм диханні краплі живого тепла.
Мені страшно—закони природи суворі,
мені лячно, бо я затискаю плече,
ще живе, у тіснині родинної крові,
на останньому краї, де вітер січе.
Хай цей дощ лупотить по землі і по ганку,
Негустий, як розмірена, в безвість, хода.
Ніч закінчиться — я не повірю світанку.
Твоя спина у краплях блищить, як слюда.
День постане палатою новонароджень,
Із дитячих років килимком на стіні.
Нас не буде, бо гострими лезами ножиць
Перетнуто зв’язок — ні тобі, ні мені.
