«Темряву виднокраю
Обгризають вогні.
(Сказав же вам: залишіть,
Залишіть в полі мене серед темряви –
Плакати.)»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
А може це все, що лишилося:
Вогні – далекі, жовті, лускаті.
Острівцями миттєвими.
Серед нескінченної темряви:
Може когось і гріють,
Але не нас – задалеко,
Може когось і спалюють,
Але не нас – людей попелу,
А може так і потрібно
(Комусь, не мені,
Комусь, мудрішому,
Хто зрозумів для чого це все)
Вогні – на чорному виднокраї,
Що погризли темряву, як сир миші.
Вогні. Бо колись поет країни млинів
і вершників
Плакав гітари струнами
І просив його серед пустки поля
залишити
Серед тої тьми нескінченної:
Бо гаснуть світильники розуму.
А я теж прошу мене серед поля забути:
З двома дірками від куль коло серця
У степу цієї країни возів і комоней,
Що без прихистку, без захисту,
Без кінця і початку – в степ блукальцями
Від одного лиману до сивашу іншого,
Отих гривастих копитоступів
Залізом важким підкованих,
Країни
Нехай не такої теплої
Але теж з вогнями жовтими
автодафе,
Де кожен третій вигнанець – гідальго
З очима сумними каштановими,
Лишіть мене серед порожнього степу,
Тільки не плакати – помирати.
