| © Сергій Двірний, 16-12-2016
|
Зір і слух, що братаються у громовицях,
утомлений дотик,
нюх-митар,
смак-винолюб,
інтуїція, лукавства далека,
радість, що першою звана,
зрадницький гнів,
страх, котрий із пилу у пил повіває,
праведний простір,
йому свояк, час -
всі уві сні мене полишили…
Сам не свій під зоряним небом…
у мороці, тиші… не у собі…
нечулий, як хрест дерев’яний в землі,
не мрець, не живий… дух
розріджений, безвольний, що
перетіка мов рідина родів
і носиться повз чашу океану…
«Це я чи не я?», - буджу почуття,
не спати благаю, побути зі мною прошу,
між ними неначе сновида ходжу…
все марно: на поживу пітьмі віддались, слабодухі...
Ба, не всі: співчуття жадливе з юрбою до мене прямує,
в смолоскипах яскраво олива ряхтить,
«Роби ж бо, що маєш!», - розкривши обійми, сердечно вітаю.
Обнявши, у щоку цілує, відповідає: «Радій!»…
Зачувши ім’я, прокидається першою радість…
тре очі примружений зір…
слух чужі голоси розбирає…
лапає дотик навмання у пітьмі…
страх сквапно звівся на ноги…
мечем на всі боки вимахує гнів…
Та, пізно… юрба звідусіль оточила,
руки на плечі цупко кладе,
владно із місця на місце провадить,
судить, проклинає, сміється, плює…
Розбіглись чуття, з чужаками змішались,
з ними тепер - як одне,
кожен із них нині - двоє,
сторонніх собі у всякім чужому,
ким, водночас, пробуваєш мов сам…
Ніби сон уві сні, в співчутті пропадаєш,
всі гріхи на тобі, а, ти, просто, мовчиш,
що ні, а що істина не вирікаєш,
лиш з хмари ослави смиренно киваєш
суфлером собі: «Це ти говориш»…
Хай гомонять… зрання, на світанні
руки на себе накладе співчуття…
знову збудеться все, що збулося,
розімкнуться дужками віки (Я),
чаша лобу переповниться сяйвом, -
проміння заколе терновим вінком, -
коли юрбі вередливій в угоду,
нарешті, позбудуся мар...
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
