| © Катруся Степанка, 09-12-2016
|
поема
I – частина
Отче наш, що є на небесах!
Нехай святиться ім’я Твоє.
Хай прийде Царство Твоє,
нехай буде воля Твоя
як на небі, так і на землі.
Хліб наш насущний дай нам сьогодні.
І прости нам провини наші,
як і ми прощаємо винуватцям нашим.
І не введи нас у спокусу,
але визволи нас від лукавого.
Бо Твоє є Царство, і сила, і слава
навіки. Амінь.
Ще слів не вмію вимовляти,
ще «еЛ» виходить замість «еР»,
мов примадонна, поруч мати
і пару братиків й сестер.
Навколо мами, мов курчатка,
долоні складені в молитві,
тепер не хлопчики й дівчатка,
ми ангели в запеклій битві.
Старанно: «…буде Твоя воля
на небі, так і на землі…»
а значення слів – воля, доля
не знаємо, бо ще малі.
Матуся щиро: «…Хліб насущний
дай нам сьогодні…», – і ми теж.
Хліб мамин смачний і пахучий,
із печі – радість нам без меж.
«…Прости нам...». Слідом ми:«…прости…».
В малечі свої таємниці,
є також «спалені мости»
хоч, для дорослих це дурниці.
«…Прощаємо…», – це легко дітям,
вони ще янголята Божі.
Дорослим, вже порослим сміттям,
слова ці на торги похожі.
Та мама щира і ми щирі.
Вона є приклад нам маленьким.
Стараємося жити в мирі,
на спокій і на радість неньки.
***
В другій кімнаті, за дверима,
молиться на ніч і бабуся,
життя не легке за плечима,
навколішках баба Маруся.
Заплющить очі, щось белькоче,
схиливши голову на ліжко,
і в мене в грудях щось клекоче,
чекаю поруч нишком-тишком.
Довгі роки, довга молитва.
Терплю, хоч спати вже охота.
Велика в серці її битва,
в душі за всі роки робота.
Я помолилась, мені скоро,
знаю молитву лиш одну.
Ми, дітвора, читали хором,
в ній залишили всю вину.
Скоренько поскакали в ліжко,
притихли, спати вже пора.
Бабуся ж молиться, їй гірко,
не заважає дітвора.
Не раз в молитві слізно плаче,
тужливо стогне, то мовчить,
десь у світах вона неначе
і забуває про цю мить.
Спостерігаю у куточку,
чи стаю поруч на коліна,
допомагаю їй потрошку, -
«…прости…, прощаю…, так, я винна…».
Не знаю що, кому, чому?
Два серця б’ються в унісон.
Летять слова десь у пітьму,
з собою забирають сон.
Сльози старечі і дитячі
зливаються в один струмок,
немає в нім добра нестачі,
немає спутаних думок.
Я забуваю, що маленька,
з чимось великим поєднання,
а в ньому чистенька й легенька,
потрібні там мої старання.
Розпочинаю розуміти
«…Твоє є Царство… сила… слава…»,
хоч, ми ще є маленькі діти,
й спокуса що – вона лукава.
Потім пірнаю мишенятком
своїй бабусі під пахву
і засинаю янголятком,
лишаю болі наяву.
Вона радіє, гладить ніжно,
дякує Богу за цю мить,
як не жила – добре чи грішно,
радість на серці… і щемить.
Смиренна: «…нехай буде воля
Твоя… на небі… і землі…».
Знає тепер слова пароля,
в них всі печалі і жалі.
***
Так кожний день – в хаті молитва.
До церкви – дітям заборона,
в соціалізму з Богом битва,
там атеїзм – на нім корона.
У дитсадку читала вірші
про Леніна, КПРС,
а вдома вони були інші,
про Бога, святості чудес.
Дитя, воно губка неначе,
усмоктує воду усяку,
радіє, вірить, в щасті скаче,
в долоні б’є усім в подяку.
В дитині чорного немає,
а віра в щирість, чистоту,
сміття за золото сприймає,
за істину всю глупоту.
***
Зв’язалися в одне дві правди.
Не вірю в Бога!
Вірю в Бога!
Не вірю! – в дитсадочку, в школі завжди.
А вірю! – мамина дорога.
***
В хаті – Різдво і Паска, Трійця,
наповнювали радістю хатину,
сім’я разом, усім замало місця,
збирали за столом усю родину.
Читати «Отче наш», а потім сісти,
так було і тоді, так і понині,
не починати без молитви їсти
не тільки в нас, а і любій гостині.
Ми, дітлашня, окремо від дорослих,
у нас свій стіл і трапеза віддільна.
Слова молитви, крізь серця пророслих,
на всіх одні. Молитва в нас єдина.
II – частина
Не вірю! – виростало більшим,
пішли до школи малюки.
Ставав і світ навколо іншим,
з домашнім рвалися зв’язки.
***
Хотілось бути «жовтенятком»,
всі в класі мали зірочки,
червоні, гарні із дитятком
в серЕдині. Такі ж рочкИ.
Вони так сяяли на грудях!
Яскравіші, ніж в небі зорі,
ми похвалялися на людях.
Душі відкриті і прозорі.
Весь світ вкладався в це дитятко,
що в центрі зірочки, у колі.
Я, мов малесеньке телятко,
здалась слухняно іншій волі.
Як гордо йшла назустріч вітру,
коли приймали в піонери,
готова серце дати світу,
піти на плаху, на галери…
Червоний галстук усі бачать,
неначе прапор на мені,
хай всі боги мене пробачать,
і будуть далі – в стороні.
Я – піонер! Завжди готова!
Служити Леніну усюди,
в моїм житті – це є основа,
хай знають на всім світі люди!
***
Матуся молиться, як завше,
але тепер одна. Без нас.
Бабуся на коліна ставши,
схиляє голову весь час.
Вони постійні у молитвах.
Нас просять Бога не хулити:
«Не проведіть життя у кривдах,
вік треба у добрі прожити.
Ваш вибір – вірити чи ні,
в Бога для кожного свій час,
такі часи, невіри дні,
це мішура, а Віра в нас.
До Бога стежка є крива,
у ямах, прірвах і горбах,
ледве у душах виживає,
закутана в брехню і страх.
Мої ви дітки, вас люблю,
й даю вам вибір – Бог нам дав.
Лиш про одне усіх молю,
Не хуліть Бога, він страждав»
***
Одна на всіх, в молитві мама
ставала. Іноді і ми,
хоч галстуки й зірки так само,
були над нашими грудьми.
***
В Різдво ялинку наряджали,
Читали й далі «Отче наш»,
тільки тоді за стіл сідали,
хоч інші ми і інший час.
Колядували з року в рік,
і щедрували, й посівали,
бо кожен з нас до того звик,
традиції всі цінували.
На Паску випікали паски,
пахучі, пишні і м’які,
у церкві – нам, з Божої ласки,
мама святила крашанки.
Дітей із церкви виганяли,
там чатували вчителі,
а їх батьки догани мали
і нарікання не малі.
Чекали діти поза плотом,
багато… куди оком кинь
і мерзли, й обливались потом,
бо так хотілося святинь.
Разом, у провідну неділю,
родина йшла на кладовище,
малим далеко… цілу милю,
дрібненько підбігали швидше.
Молилися біля могили
і слізно цілували хрест,
дітки з дорослими просили
всім душам спокою в Небес.
На цвинтарі людей багато,
в молитві всі біля своїх,
велике для померлих свято,
цей день гостина є у них.
Лепеху в хаті розстилали,
зелене листя в свято Трійці,
і разом з ліліями рвали
у нашій невеликій річці.
Мов сонечка, в кожній кімнаті,
розкладена трава пахуча,
між промінцями поскакати
збиралося нас… я – ведуча.
Знімали в хаті цілий галас,
сплітали з лілії вінки,
бувало, з нами мама гралась
їй приміряли залюбки.
На Спаса яблука відразу
з’їдали, меду і грушок,
на покуть ставили у вазу
букет з посвячених квіток.
***
Йшли цілим класом на параді,
свята «жовтневі» й «пєрвомай»
і цим подіям були раді,
такий уквітчаний «трамвай».
Колони… краща була наша,
придумували ночі й дні,
ідей багато – ціла каша,
перемагали ми одні.
З роками і свята радянські
ставали з Різдвом нарівні,
хоч на городи йшли селянські,
а в Паску, Трійцю… точно ні.
III – частина
Купила мама олівці,
багато, різнокольорові,
позаздрили б усі митці,
в коробці гарній, зовсім нові.
Знайшлася карточка маленька,
змальовувала день і ніч,
вона мені така гарненька…
Ховалась від усіх на піч.
На ній дитяточко на сіні,
схилилася над ним матуся,
так радісно мені, дитині,
на них обох не надивлюся.
Стоять там ще діточок троє
і крила мають за спиною,
наповнюється серце моє
до них безмірною любов’ю.
Ще є корівка і вівця,
зірка над ними в небі сяє,
усе безмірне, без кінця…
я з ними – так серце сприймає.
Знайшла нову, за пару днів.
Малюю хлопченя маленьке.
Годує білих голубів,
над головою все біленьке.
Ще більше захватило дух,
побачила третю картинку,
з собою говорила в слух:
«Зроби, хоча б на день зупинку».
Руки хапають олівці
і я малюю знову й знову,
немов картиночки всі ці
заклАдають під щось основу.
Тепер вже гарний чоловік
склав руки, молиться немов,
ще не старий у нього вік,
борідка, а в очах любов.
Над головою коло біле,
на трьох картинках – три разИ.
Не знала я, дитя несміле,
що я малюю образИ.
У школі, на перервах жінку
і чоловіка з молотом й серпом,
в кожнісіньку вільну хвилинку
дідуся Леніна з гербом.
В хаті, сховаюся в куточку,
малюю ангелів маленьких,
буває мати кличе дочку,
не чую і не бачу неньки.
Не відав розум ще дитяти,
то серце вибирало Бога
і чи могла тоді я знати,
що це – мого життя дорога.
ІV – частина
– Онуко, вмієш малювати,
вже поступила на навчання,
художником ти хочеш стати,
до тебе маю я прохання.
Грошей зібрали на селі,
на могилках звели капличку,
старалися старі й малі,
побудували невеличку
Село мале, люди є бідні,
багато голих, босих ніг
і, Слава Богу, всі не злидні,
допомогали хто чим міг.
Гарненька, зовні білосніжна
стоїть посеред кладовища,
простенька та струнка і ніжна,
низенька, хоч здається вища.
Зробити дар хочу селу,
від себе і за всю родину,
ікону нову – не малу
в капличку буде, в середину.
Художників більше немає.
На усі села ти єдина.
Стою. Що думати не знаю,
є відказатися причина.
Мені не знані ці канони,
я комсомолка – інший світ,
далекий від Божих законів,
що в забороні безліч літ.
Ми вірні ленінці тепер,
в нас інші мрії, інша віра,
так само і в братів, сестер –
велика в партію довіра.
Але дідусь. Його люблю.
Теж маю шану і довіру.
Перед людьми горджусь, хвалю
і поважаю його Віру.
Як відказати. В замішанні
стою сама є не своя.
Мої труди такі старанні.
Велика праця й дідуся.
ПогОдилася. Якось буде.
В капличку напишу ікону.
Хай моляться у горі люди,
звільняються з біди полону.
***
Писала першу. Потім нову,
а далі розписала стіни…
З часом, хотілось знову й знову,
Писати не портрет… – ікону.
Зв’язалися обидві віри –
в соціалізм, а друга в Бога,
жили в душі моїй у мирі
дві сторони й одна дорога.
V – частина
Заночувала у сестри в гостях.
Вона мені вже розстелила ліжко.
Гул в голові. Гуде в моїх костях.
За день все тіло натомила кріпко.
В кутку, в кімнаті є іконостас,
син кожен день читає тут молитви,
він просить Бога за себе й за нас –
любові, спокою, не болі і не битви.
Так і тоді, вже перед тим як спати,
ми стали двоє перед образами,
молитви наніч, син почав читати,
а я за ним, по черзі, зі сльозами.
Просили. Дякували Богові за все!
Що було і що буде з нами далі.
Не знаємо, що доля принесе,
чекають дні нас щастя чи печалі.
Усі тихенько полягали спати,
заснула я у повному смиренні.
У сні... «безмежність увійшла до хати,
і благодать наповнила легені.
В кімнаті розлилося ясне Світло,
таке яскраве! Але не сліпило.
В душі моїй немов, усе розквітло,
в оселю цю зайшло саме Світило!
Під стелею. У правій стороні,
стояв Святий. Це Світло шло від нього.
Так благодатно... стало тут мені,
я опинилась в Раї Світла цього.
Стояв він на повітрі… мовчазним,
схиливши голову – такі, пророки вчені,
на грудях, як потрібно всім Святим,
схрестивши руки, в повному смиренні.
Одітий у плащі широкім, довгім
і капюшон все закривав лице,
не був, а ні веселим, а ні строгим,
а просто – нашого життя кравцем.
За наші душі молиться натхненно,
рятує – хочемо того чи ні,
ми ж, як сліпі котята, й так щоденно
у Бога просить…, а для нас – в тіні.
Мені явився, в своїй Славі Повній!
Чудовий хрест є вишитий на грудях,
трошки інакший ще на капюшоні.
Що, хоче розбудити в нас, у людях?
Просто стояв і зігрівав Любов’ю!
Купалася у його Сяйві ніжнім.
За це заплачено Ісусовою кров’ю.
Текло тепло у моїм тілі гріншнім».
Проснулася. На вулиці вже ранок,
а я все в Світла милого полоні,
бо у Безмірної Любові нема рамок,
в молитві вдячно складала долоні.
***
Пройшов лише, неповний місяць,
попала випадково в монастир.
Мені тоді прошло всього за тридцять,
безладдя у душі було – не мир.
Не знала йти куди? В яку дорогу?
Робити що? Чи треба, а чи ні?
Чужого, чи у рідного порогу,
шукати щастя, а чи вдалині?
Сестра сказала – їдемо на Свято,
Матері Божої ікони, в монастир.
Зібралися в дорогу вдвох, завзято,
поїхали в подій кипучий вир.
Тут вперше!.. сповідалася сльозами,
плачем сердечним і душевним болем,
здається, всього і не вивезти возами,
Богові мить – розправитися з горем.
Ця, лише Мить – прозріли мої очі,
утішилося серце, в душі спокій,
знов засвітилися зірки уночі,
мені відкрився путь у світ широкий.
Та зупинилася, ураз, біля ікони,
бо хрест побачила, що «був на капюшоні»,
покласти тут повинна я поклони –
Святого Іова, у сні була в полоні.
Зайшла у церкву, скінчилася служба,
люди йшли припасти до Святині,
тут в повітрі лиш любов і дружба,
благодать – Всевишнього дитині.
Знову хрест побачила здалЕку,
той, що «вишитий на грудях у Святого»,
мене понеслО, наче лелеку,
мов не йду, лечу до місця того.
Ось ікона. Хрест. Він є у кого?
Сергій Раноніжський дивиться спокійно.
Ще побачила молитвенника свого
й він спасає душу нам постійно.
В сні Святий, у сяйві, із хрестами,
Іова і Сергія проміння,
монастир - нескорено віками,
нам як оберіг – Його творінням.
Я частинка. Я - творіння Бога!
І тепер вже знала путь-дорогу,
вибору покинула тривога -
все життя віддам у руки Богу!
13.05.2016 р. Мурманськ
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
