З позатамтого року, дитино, вже мені дев'яносто.
Грудка землі... Чи старезна глина... Грушка сушена просто...
Баба та й баба, а озирнуся - зорана доля плугом.
Дрібочку з'їм - і подяка Богу, сліпну помалу, глухну.
Що мені треба, дитино? Сонях най зазирає в шибку.
Ти от заходиш, і є у домі хліба живого скибка.
Вмерти б тихенько. Та що такого? Стіни - над ранок білі -
Сіро сіріють за день, над вечір - чорні, немов вугілля.
Ось виринає: дитям сиділа, в руцях малих забавка -
В голод розпухла, помили тіло, вклали мене на лавку.
Лиш пам'ятаю сукенку гарну - білу в горох зелений.
Знаєш, дитино, нікого з рідних більш не зосталось в мене.
От і виходить: людина варта жмут колосочків кволих.
Я врятувалась, стерня (аж терпну) ноги відтоді коле.
Так і живу дотепер на світі вісім життів родинних.
Вже дев'яносто... Ніхто не вірив. Думали, ще година.
