Самураї не вмирають –
Линуть в небо самураї!
Самураям в небо треба
Й самураї линуть в небо!
...А знаєш, сідав вже, напевно, тричі,
За цього листа, та не міг почати...
То гості приходять й до себе кличуть,
А то заявляються з мрій дівчата...
А що ж стосовно моїх обмежень,
То я Сам-По-Собі живу ще й досі:
Лікую малюнками жовтень-нежить,
А ще розважаю панянку-осінь...
А то запаковую сни в конверти
І зазначаю на них: на Небо.
Й складаю в шухляду... Бо краще вмерти,
Чим дати читати там біль про себе...
Ми рум’яні – аж червоні,
І під нами дохнуть коні!
Щорс – червоний самурай,
Батьку Щорсе, не вмирай!
...А так би хотілось нічого не робити!
Сидіти край світу й дивитися в воду.
А там би небо, на хвилі розбите,
Складалося в пазли про сум-свободу...
І я б забуті за вік бажання
Провів парадом по Жовтій Площі,
Й гадав би: чи перше, а чи останнє
Мені – сьогоднішньому – дорожче?..
А панночка осінь присіла б поряд,
І стала зі мною про все мовчати,
Та так, що Абстрактне Космічне Горе
Не знало б – з чого себе почати!
І стало б тихо в пітьмі Галактик,
Бо Бог на окраїнах вимкнув зорі,
Й від горя лишився б – маленький клаптик,
А клаптик – хіба ж це, мій друже, горе?..
Будеш з нами? Отаке!
Біле сало і саке!
Ну звичайно ж, хлопці, буду!
Самураї також люди!
...А ще пожаліюсь на злидні-будні,
Що ходять не чергою, а випадково...
Нема послідовності... Й зуби кутні
Потрібно свердлити... Знайти б підкову!!
Бо то ж – необхідна прикмета щастя!
А люди без щастя – хіба ж то люди...
І щастя б прийшло і вклонилось: „Здрасті...”,
Щоб серце від радощів рвало груди!
І я загуляв би! Зажив!! Задумав –
Гігантські проекти, космічні плани!!!
А час потягнувся – неначе гума,
І врешті б загоїлась люба рана...
Українські самураї
Від дурниць не помирають!
Наїдяться і нап’ються
І нікому не здаються!
...А, кажуть, далеко – в Перу, чи в Чілі
(Не в Чілі, а в Мексиці – штат Сонора)
Одвічного Йосипа Джугашвілі
Порвали на миші й загнали в нори!
І тільки-но янгол – рахунком сьомий,
Завірить у Бога прикмети звіра,
І спуститься гнати його додому –
Так Йосип тоді... Але я не вірю...
А ще говорилося, що Бандера
Живе на Плутоні і дуже тужить.
Бо дивиться в вікна, а вікна – двері!
Й лишилось молитися... Слава, друже!!
...Та я не сумую... А що жаліти –
Коли залишилося стільки жити!!!
Хіба що – надії... Хіба що – літо...
Та ще погноїли в бабусі жито...
Ходять строєм самураї,
А над ними сонце грає!
Ходять строєм залюбки
Самураї-парубки!
Постскриптум. Забув розказати диво:
Котилася зірка – і раптом впала...
А люди до ранку дивилися хтиво,
Та так, що мені не по собі стало...
2
Коли б я був – як каша-Геркулес,
А чи Геракл – по духові і зовні,
Були б завжди мої кишені повні,
І неважливо з друзями чи без!
Коли б я був – як Лицар Срібних Лат,
І мав би там гареми, чи маєтки,
Тоді б мої нащадки й навіть предки
В моїй землі вернули все на лад!
Коли б я був художник до кісток,
Я б малював одні священні дупи
І обнімав би їх пухнасті губи –
Двома руками, повними квіток!
Коли б я був голимий патріот,
Я б вивертав до тіла вишиванку
І голосив: „Іванку, ти , Іванку...”,
А москалям не дав би навіть в рот!
А ще коли я був би молодим,
Ну, років так – хоча б, наполовину,
То перегриз би музі пуповину
Й навів би рим, і впився з ними в дим!
А так я просто – втрата поколінь:
Стрічаю хмари з дальнього польоту...
Й мені з ярма всього година льоту
Туди, де ви не встанете з колін...
P.S.
Спочивають в могилках друзі,
Прикривають пупок на пузі...
Та священна пора настане,
Й кожен друг мій негайно встане!
3
Мій давній друже...
Осінь – тиждень в комі.
Її палата – в нашому дворі.
Над нею вклякли рими-лікарі,
А в їх руках – по гострій чорній комі...
Мої човни відплили до Босфору.
З балкону видно маківки вітрил...
І мчить зима на хижих лезах крил,
Щоб вбити в землю крапку серед двору...
Мій вірний друже... Вранішні роботи,
Вже скоро тиждень, валяться із рук...
А у вікні стирчить сутулий крук,
Як доказ-докір зимної скорботи...
Бринить гранична пауза в природі.
В палаті двору – віспини лиштви.
Й дерева з небом – ввічливо – на ви,
Допоки вітер жалоби скородить...
Мій щирий друже... Я вмовляю хмари
Забрати сни в приречений політ.
Щоб до зими розтав на небі й слід
Пустих надій на рими і примари...
Моє натхнення мнеться на порозі,
Бо я в дорогу виправив рядки,
І в тих рядках не коми – а крапки,
Щоб на Різдво і їм спочити в Бозі...
Далекий друже... Я розправив крила –
Не треба рук осінньому мені!
Мої турботи ніби-то й земні –
Допоки вітром напнені вітрила.
Земля чекає в цю священну пору.
І знаєш, діло зовсім за малим:
Зійти на дах – до вічної імли,
Злетіти в небо й впасти серед двору...
P.S.
Тримайся, друже,
Скоро біль-зима...
Я жити мушу –
З горя від ума...
Полюй на стужу
В буцім Новий Рік...
Прощай, мій друже!
Я – уже вторік...
4
Напиши мені, мій друже,
Як за нами небо тужить
Край землі,
Як, римовані до пари,
Відпливають в вирій хмари –
Кораблі.
Напиши про сивий грудень,
І про пригорщі простуди
Для живих,
Що уява помирає
Й світлий розум забирає
З голови...
Напиши як мерзле сонце
Заглядає в день-віконце
З дна ріки,
І про досвіди бездарні
Й чорно-білі календарні
Пелюстки...
Напиши мені здалеку
Й намалюй мені лелеку –
Щоб летів!
Й я згадаю Україну,
І замолену провину –
При житті...
Бо писати-малювати –
Все одно, що визивати
Імена!
А любити і прощати,
І до цього причащати –
Не вина...
P.S.
А три листи – із самих ніжних – вкрали люди
І розповсюдили для жадібних очей,
Які чатують на часи, коли крізь груди
Словесна річка перекатами втече...
