У цьому небі так багато сніжинок, від яких обертом голова,
У ній так багато думок, як і цих сніжинок.
Тобто все у залежності: я – від цієї зими, цей November,
Трохи солодкий, - від мене. Під зиму завжди накриває.
Радість злітає з лиця, як сухозлітка. Просинаються інші клітини.
Якщо довго немає сонця, йому на зміну завжди щось прийде.
І в тому «щось» відобразяться, може, риси.
Чи характеру, чи обличчя. Чи мрій. Чи майбутнього?
То не темінь, і не світло, то шпарина між двох невідомих.
Але цілком взаємозалежних.
Я схожа на ворону. Все частіше завбачую цих пташок.
Містичні, вони лише видаються птахами.
Розумніші за нас. Удвох взятих.
Ти бачив як вони літають? Їм плювати на все. І на всіх.
Я ношуся зі здобиччю у клюві, точно та, як вони, - додому.
Хоча сутність моя не полишила вулиці остаточно.
Накануні зими так відчайдушно й відчайно.
І хочеться стукати в чиїсь двері на обігрів розмовами.
Мовою, словом, дотиком…
Коротким шовковистим ядерним дотиком рук.
Більше не треба, ба стане знеціненим.
А з віком хочеться те цінувати без власності.
Як же ми сильно забули, що все то умовно…
Права і домовленності, зобов'язання, лейби, цінники…
Серце ж цінностей так глибоко в нас заховане.
Чомусь ти вхожий у ту комірчину, де я визначаю економіку свого життя.
Приймаю рішення й оголошую вартість.
А ти так зухвало приходиш у ту майстерню –
І ми довго говоримо, сидячи на баулах пережитого, з кавою у руці, -
Аби про що, але всуціль важливе.
Обговорюємо треті коліна своєї історії. І хотіли б копати спільно в якомусь із напрямів –
Вглиб чи у виміри після нас… Народжені у Союзі.
Союз це також умовність. Дипломатія бажань. Такт. Кордони.
Перша леді в мені голосує за тебе.
Я далеко беру, вибачай. Ми лиш замінили перекури на ці теревені.
І це прогрес. Заходь коли схочеш у мій таємний простір розрахунків,
Так і твориться життя – просто.
Я хотіла відчути в тобі цей простір, де літають мої нездійсненні мрії,
Точно, як ці сніжинки. Ти їх ловиш, та я не здаюся.
Це не наступ, це спільне підпілля. Де ми ведемо розмову.
Може по неї й прийшлі у світ. Проговорити за всіх наших.
За все, що не викладеш іншому.
Друг, він не той, від кого почуєш щось вартісне,
А той, кому розповісиш найкоштовніше.
Відкриєш чорну оксамитову коробочку з діамантами,
І якщо там будуть кілька кавальчиків паперу, ниточок і корінців,
Листочків чи фетишистських замашок –
Справжній не сміятиметься, ти знатимеш за посмішкою впізнання.
А потім житимеш, як раніше, тільки триматимешся.
Бо тримаєшся за повітря, яким вдвох легше дихати.
У житті так багато людей, як сніжинок,
А двоє – танцюють.
