«Шурхіт ірландського часу, що жене вітер по
Залізничній колії до кинутого депо,
Шурхіт мертвого полину, що випередив осінь,
Сірий язик води біля цегляних ясен…»
(Джозеф Брод)
Ірландський час шарудить
Шкутильганням старого колієра,
Що пом’ятий картуз натягує
На самі вуха втомлені від свистків,
І слухає як гомонять потяги
Мостами залізними,
Що висять коромислами
Над гленами та затоками,
Озерами та потоками
Форелі плямистої.
Ірландський час шарудить сторінками
Книг пожовклих погризених мишами
(А я думав переступити межу –
А там темрява,
А там тиша,
А там мовчання
Одвічне).
Ірландський час шарудить листям
Старих крислатих ясенів,
Що падолистові й голі:
Шати зірвано,
Розірвано і розкидано:
Тільки шурхіт
Бруківками бездвірниковими –
Вулицями старих міст,
Які й самі забули
(Чи то себе заколисали),
Коли там поселилися
Перші їх волоцюги-мешканці
(Тут і там. І ніде.)
Ірландський час костуром стукає,
Коли годинники всі поламані,
Коли маятники всі гирями
Виснуть у прірву Ніщо
(Історія
Наша чи то чужинська,
Чи то камінна,
Чи то вересова),
А я питаю де і навіщо,
А я читаю псалми серед мурів
Церкви давно зруйнованої:
Читаю співаючи:
Ірландський час.
