Спочатку
над сонною рікою
неподалік приреченого міста
росло дерево.
Корінням сягало Вічности.
Горобці і фенікси
гніздились гамірно
у розлогім гіллі.
Якось Ной
у задумі торкнувся
його кори...
Згодом
у бетонних меандрах
чорношкірий
і білозубо
вишкірений
богонатхненний ферт
в емфізему вганяв
легені -
крізь мундштук
пронизливий
золотої труби
видихав у спірічуелі
душу.
Тепер
під миготливою поверхнею
срібного дзеркала
причаївся слизький
і голодний
лин.
Чатує собі жадібно
на легконогого водоміра...
На утікаючий слід
хоч чийогось
погляду.
