Ні на що не схожа осінь дихає у спину,
мов старість, у якої жовта шкіра – листя,
що падає і прилягає до землі з бажанням злитися
із перегноєм минулого.
Стоїть на роздоріжжі теплого літа і лютої зими,
Змахнувши крилами, здійняла погляд свій угору
Й багряне листя покружляло у танку осінніх меланхолій,
Прощально-веселого вальсу.
У ній ніжиться місяць, в ній лінь цвіте дощами,
Та хто ж вона насправді, навряд чи й зорі знають.
Стою і я, немов у кайдани закутий і несу на холодних підошвах небо,
мене цілує і п’янить холодний вітер
Слухаю свого ж мовчання ехо і прошу в осені, благаю,
Подаруй мені, золотава, волю, якої тисячам…та ні, мільйонам бракне!
Звільни від спогадів , що так тривожать серця стукіт,
І мрій про те, що змінить все зима.
Бо сильніше спогадів про минуле тільки тихий сум про нездійснене.
І ті ж дерева, вітер, сонце, трави, земна блакить й ранкові роси,
Все у тебе просить, а ти мені, чуєш, мені..
Простягни мені руку Осінь,
Подаруй мені забуття...
