Її волосся пахло вітром і диким зіллям,
може, роменом, може, любистком…
Воно було русявим з рудими лисицями відблиску –
спадало майже до поясу тугими косами…
На лобі у неї був шрам від старої подряпини
і цяточки від вітрянки, і дві маленькі родимки.
Вії у неї були короткі, з вигорілими кінчиками,
а погляд із бісиками, або замріяний, або ще якийсь…
Вона не соромилась свого тіла,
вона просто була собою, бо не могла бути іншою.
І пахло від неї лугом і літом, і молодістю,
і трохи – майбутнім материнством…
І була вона земна, як сама земля, і трохи космічна,
бо уміла вплітати у коси Сонце і Місяць, і зорі.
А коли купалась, то ставала опівнічною річкою
і пахла м’ятою, глечиками і рибою…
І сочилася з неї сила – дика, чиста і зваблива.
І хотілось її пізнати,
її всю – від русявих пасом до босих засмаглих ніг…
***
Він був чорнявий, міцний і високий,
не те, щоб часто сміявся, хіба з хорошого жарту.
Він любив прокидатися на світанні у дні молодого Місяця,
бо тоді йде у сітку найкраще хитрий і хижий жерех.
Він любив сизий туман, що гойдав його човен на озері,
І червоне зарево, що виходить з-за сонного лісу.
Він пах пасікою і чимось міцним чоловічим,
А ще пах скошеною отавою і потом,
що тік, як молодий мед, між напружених лопаток,
коли він заносив косу і воював із лугом.
А луг воював з ним – навалою коників і лугових метеликів,
і тремтливим запахом щастя, і п’янким передчуттям долі,
котра в ніч молодечих забав після дня Сонцестояння
приходила до нього в ці росяні трави в одязі із туману
і глечиків.
І грали м’язи у нього на спині та торсі,
І жилаві руки були впевнені і легкі,
і час збору врожаю сповіщав його про хвилююче –
про час весіль , про тугі перса і рідні стегна.
І був він добрим, навіть через багато літ потому,
коли немолодим уже йшов убивати ворога –
боронити свій дім і свою велику родину…
***
І були вони простими і роботящими, ці наші далекі предки.
Носили в собі весь світ із його перві́сним буттям.
Знались на фазах Місяця і магії Сонцеворотів,
на отруйних рослинах і протиотрутах…
Багато народжували і багато хоронили.
Були вони геть іншими, зовсім для нас чужими,
навіть попри кревній древній зв’язок,
безкінечний, як мандрівка Чумацьким Шляхом.
І тільки вишнє Сонце, розчинене в позачассі і позавічності,
споглядаючи за фазами розвитку світу
крізь минуле, теперішнє і майбутнє,
знає достеменно, хто з нас ближчий до нього –
і просто усміхається посмішкою богів у дні Сонцеворотів…
