На початку було слово:
безодню від безодні відділяє дно -
поверхня,
неба твердь,
край у безкраї,
світло у пітьмі,
центр у оправі сфери,
цілик в облямуванні прірви,
топило в товщах вод,
плюск у опуці хвилі,
лоно у покрові площини,
ядро у шкаралупі глибини,
зіниця у осерді ока,
у пустці голос…
Безодні дно без дна:
мов слово в самоті,
як око уві сні
в безодні тане твердь…
поверхня тоне в глибині
немов у м’якоті ядро…
топіль коріння вихорить
в поверхонь тонни,
у тони сфер,
в зірниці зір кільчиться:
зерно гірчичне птаством стало
у лоні глибини,
у краї без країв
зіниці тонуть віч у віч…
Всяк іншим став,
і ось, провалля грузнуть в тверді,
тонкі безодні вигинаються мов лист,
глибини тануть на поверхнях,
щезають мовби морок у світах,
буцімто в опуці хвиля,
неначе на повіках марні сни…
І стало тілом слово…
