а схід придивлявся до діда, немов до мішені,
в потилицю дихав, шукав під куфайкою серце.
а той мружив очі, ховаючи місяць в кишеню,
і з місяцем вкупі - забуте ще з ночі відерце.
а схід розливався - червоно, ширóко як повінь.
одразу - на діда, затим - на худібку і трави.
старий щось кричав на своїй, на пастушачій, мові
горішнім вітрам, що злітались на запах заграви...
світ ріс, напинався між сосен, білів, невагомів...
коли вже у балках вітри висихали безсило -
вертали назад. і здавалось до самого дому,
що боки лоснились корівці від східного пилу.
