«Тепер живому світлу наших днів
Смерть принесла суцільну тьму на зміну.
На щастя, слава не підвладна тліну…»
(Франческо Петрарка)
Капітану народному і графу Мілана Матео Вісконті. З повагою.
Стара Венеція – незаконне дитя варварства:
Дихаю твоєю осінню, аквамаринова казко,
Як дихають винороби запахом оцту,
А в зіницях мого черепа
Дзвіниця Сан-Марко,
І звучить тарантела,
Як постріл колаборанта.
Дожа дірявий човен:
Йду лагуною ходулями – кроком чаплі
Мені хоча б трохи скла
(Для прозорості) і картин Дієго Веласкеса
І вина тосканського – три краплі.
Для чого фарбуєте оливою
Дах каплиці, воду затоки?
Висне достиглою сливою
Ренесанс Родеріка Борджіа – доки
В келих отрути, а вам – Аквітанію,
Їду «на води» в гості до Бісмарка:
Таки туди – в Померанію.
Отак і живу, отак і віршую в сирості
Отак комплексую – по Фройду,
По Марксу, коротше: по вашій милості.
Ви, графе, єретик, Вам досить калорій
І Вам не треба дієти.
У нас в Італії всі поети
Всі автори сатурналій.
Діво Маріє! Для чого
Низку порожніх слів – в буклети,
А на сірих вокзалах Болоньї
Троянди черлені – в букети.
