Вони нанизуються колом
на хід невидимої нитки
і спільним рухом поступають --
вперед, назад, на крок убік.
Вони хрипким співають горлом —
вогнем вихоплюються злитки
їх лиць, коралів, що стрибають,
мов зерня, вибите на тік.
Ріка стрімкішає у русі,
пташина вищає в польоті,
від лева швидша антилопа,
прудкіша риба у воді,
в ритмічнім танці-землетрусі —
бажання звихреної плоті,
що заземляється крізь стопи
у глини чорні і руді.
Це поколінь священний танець,
вогонь, що плавить без поразки,
це діалог із духом предків,
місток над прірвою життя.
На всіх танцюючих-- рум’янець,
довкіл пливуть з туману маски,
що у рухливі життєпреси
на зов приходять з небуття.
Розм’якли постраху границі,
припливом піднята свідомість
переливається крізь межі
ревниво-сталих берегів.
Первинний гурт зліта, як птиця,
в стрімку оголену раптовість,
до сонму темних спостережень
від сну розбуджених богів.
О, тільки б він знайшов дорогу —
жар колективного екстазу,
Не відхиляючись за вітром
бігучих пристрастей земних!
Він переплавлює жалобу,
він переплавлює образу,
Й таємні жмені самоцвітів
в серцях лишає вогняних.
