Обкрутили ланцюгами клопоти щоденні,
Тож Христа прошу я Бога, Будду і Аллаха,
Щоб порвали розтрикляті ланцюги буденні
Й відпустили політати - птахом, птахом, птахом.
Щоб побачив я півсвіту з високості неба,
Щоб відчув, яке є щастя, та і дні хороші,
Бог не проти, тільки каже, що для цього треба,
Сатані продати душу, щоби мати гроші.
Сатані продати душу – то яке ж це небо,
Це ж громи з тих самих буднів, від яких тікаю,
Кола, кола однотонні креслю округ себе,
І в тих колах одночасно тону і злітаю.
Кола, кола однотонні всесвітом по колу,
Небо, будні, Бог, диявол – як хитросплетіння,
За копійку рвемо душу об краєчок столу,
За яким життя з’їдаєм ради животіння.
За яким життя з’їдаєм, як його й не з’їсти,
Як воно таке смачненьке, як воно, мов здоба,
Тільки в згризенім житті цім душам ніде сісти,
Так нещасні, і згнивають, стоячи, в утробі.
Так, нещасні, і згнивають, просимо ж ми Бога,
Будду просимо, святих всіх, просимо Аллаха,
Щоби птахом нам злетіти до світів з порога,
І не бачимо, сліпі ми, що немає птаха.
Що у буднях заплела все чортова копійка,
Що без неї ми – ніщо вже, бо вона – над нами,
Що воскреснемо тоді ми, лиш тоді і тільки,
Як десь випадемо з неї, мов ікона з рами.
Дивина – не рама цінна, а сама ікона,
Та чи є вона ікона, як вона без рами,
І як чортову копійку вирвати з газону,
Важко навіть і сказати, станеться що з нами.
Що мені до філософій, до подій майбутніх,
Там торги вже будуть інші та під іншим дахом,
Ех, мені б в житті-копійці від триклятих буднів
Відірватися, і в небо – птахом, птахом, птахом.
