У 1986 – 1989 роках я часто відвідував замок Кастлкнок, що й досі лежить в повних руїнах всіма забутий. А стільки пам’ятають його стіни, нині повиті плющем забуття… Я все хотів добитися реставрації замку Кастлкнок, але всі мої зусилля були марними. Колись під час громадянської війни на Британських островах – так званої «Війни Трьох Королівств» замком Кастлкнок володіла родина Лейсі. У 1641 році почалося ірландське повстання за незалежність. Ірландці-католики-роялісти почали воювати з англійцями-протестантами-республіканцями. Над баштами замку Кастлкнок підняли прапор Ірландської конфедерації. Гарнізон захисників замку Кастлкнок становив 50 ірландських добровольців – переважно з кланів О’Тул та О’Брінн. Командувала гарнізоном леді Лейсі. Її чоловік – лорд Лейсі в цей час воював в лавах ірландської армії далеко від замку. З Дубліна вирушила в похід англійська протестантська армія під командою генерала Монка, що нараховувала 4000 багнетів, 500 шабель і десяток гармат. Армія прямувала в графство Міт. Але по дорозі в неї були замки, зайняті ірландцями, які англійці не могли лишити в своєму тилу. Почався штурм замку Кастлкнок. Захисники замку відбивали атаку за атакою, замок постійно обстрілювала артилерія. Коли стало зрозуміло, що замок втримати не вдасться, леді Лейсі підпалила замок, щоб він не дістався ворогу, взяла в руки меч і промовила своєму загону повстанців: «Солдати! Не чекайте милості від ворогів наших, бийтесь до смерті за Вітчизну, віру і нашого Спасителя! За мною, на смерть!» І повела воїнів в останню безнадійну атаку. Майже всі вони загинули в бою, в полон потрапили тільки кілька поранених. Англійці повісили полонених на стінах замку, який вони так запекло і віддано захищали. Після боїв під замком Кастлкнок англійська армія змушена була повернутися назад до Дубліна за підкріпленням і амуніцією. Згадавши всі ці події я написав такі рядки:
Століття-судома висить в зеніті
Сонцем-калікою. А ми
Все, що загублено, все, що втрачено,
Все, що в нас вкрадено
Намагались вернути крицею,
Вчепившись за мертві камені
Старих і сліпих замків
Громаджених
З каменів цієї землі – важких і білих
Наче кавалки хмар сновиди неба.
Вони не зникнуть, вони не розтануть,
Як тане цукор в горнятках нащадків –
Тихих любителів чаю.
Вони будуть волати
В простір майбутнього
Про правду і справедливість.
Навіть коли втопляться
В глибинах землі-ненажери,
Що звикла ставати безоднею
Наших могил-острівців,
Навіть тоді з-під торфу
Камені зниклих замків
Будуть гудіти дзвонами
Потойбічного храму незримого
Про наш останній псалом
Ірландський.
Вони просто стискали
Важкі крем’яні кріси,
Вони просто вмирали
За віру і за Вітчизну,
Їм просто здалося на мить,
Що ця тендітна леді
В платті зеленому,
Що дзвінким голосом віри
Кликала нас на смерть,
Що підняла правицею меч,
Давній, блискучий,
Що ця тендітна леді –
Це сама Ірландія…
