Світанковою зорею із-за небокраю
Виряджала у світ доля мою душу з раю,
Видавала в серце й руки і благала – милий,
Ти її усім показуй, щоб не пропустили.
Щоб на неї всі дивились, як бажання мають,
Щоб вона на всіх дивилась, може, покохають,
Не жалій, пусти від себе, бо душа – це сила,
Дана, щоб вона любила і її любили.
Не жалійся, не ховайся, бо душа – це крила,
Щоб не лиш когось носити, а щоб їх носили,
Ти ж не пташка, ти – людина, в тебе крила з раю,
Не роби їх лиш своїми, сам себе скараєш.
Я ж бо долю не послухав, закував цепками
Власну душу у підвалі, щоби поміж нами
Не пішла вона босоніж у світи відкрито,
А сиділа невідома, самотою бита.
Особиста щоб була лиш, для свого ужитку,
І то тільки, як замерзну, зодягав, як свитку,
Склеїв з себе нащось скнару, душу склав в неволі,
І тепер кого питати, чом лишивсь без долі.
Вечоровою зорею із-за небокраю
Зустрічала з світу доля, нащо лиш – не знаю,
Не було кого стрічати, просто оболонка
Йшла топитися до долі, як до ополонки.
Підійшла, пірнула в неї, та й спливла, непотріб,
Потягнулась за душею в темний-темний погріб,
Не намацала нічого, все згнило й зітліло,
Бо нікому не згодилось, то й перегоріло.
Перетрухло, перем’ялось на дурну полову,
Малося же прислужитись, певно, за обнову.
Чом же, доле, путнє слово пропустив повз вуха,
Ти німа, тебе немає, чи то я не слухав?
Що ж світило так зорею із-за небокраю
Що ж просило так із ранку, ввечері ж карає…
Душе, мною, ніби катом, кована в страждання,
Ти пробач, що не розгледів я твого призвання.
Ти пробач, що очі власні я розкрив так пізно,
Що в тобі було геть пусто, хоч в житті завізно,
Заблудився між возами, загубив дорогу,
Душе, вибач, що вселилась у сліпця такого.
