Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44262
Рецензій: 86427

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Хоку, збірка

Пісні майстра Ци

© Валерій, 13-09-2016
Пісні майстра Ци

Чотиривірші і хоку


Щира подяка
моєму другові
Олександру Семенюку
за цінні зауваги
та допомогу
ув впорядкуванні
цієї збірки.





Зміст

1. Передмова
2. Українські хоку
3. Чотиривірші
4. Не класичні хоку самурая Оккамі


Передмова


Ця віршована збірка творилася протягом п’яти місяців – від грудня 2015 по квітень 2016 року. Вірші зібрані у ній і певним порядком упорядковані не є випадковими. Вони – немовби мій внутрішній щоденник про все пережите та передумане мною. І японська форма хоку (хайку) теж не є випадковою, вона є наслідком більш цілісного та змістовнішого втілення мого літературного задуму і просто моїм віршальним хуліганством.
Я розумію, – що напрям українського хоку існує в сучасній літературі, яскравий тому приклад – Василь Кожелянко, (інших авторів я не беру до уваги). В японській літературі це самий яскравий представник цього жанру Мацуо Басьо, що започаткував правила класичного хоку (хайку).
Тому ця збірка має два «напрямки» хоку – українське та японське. Українське представляю я, а японське – теж я, але вже під йменням самурая Оккамі, що в перекладі на українську перекладається як вовк. Тобто тлумачення його ймення є дуже цікавим, якщо згадати, що дане слово в українській мові має безліч синонімів, таких як: флигон, сіроманець, нехаринець, кум, флов, вервольф, вовкулака, гудимець, лобань, нехарь, сірий...
У даній збірці присутні ще чотиривірші, які є природнім продовження українського та японського хоку і дивним чином яскраво підкреслюють та відтіняють їх…
Назва збірки те ж не є випадковою – це перші дві літери мого власного прізвища, що дуже випадково, (а, може, зовсім невипадково!) збігаються із китайською назвою життєвої енергії Ци. В японському варіанті вона звучить я ки, на санскриті як прана, у нас як етер. Але в цілому її можна трактувати як одну із важливих категорій китайської філософії, що є фундаментом китайської культури, в тому числі і китайської медицини та світогляду... Вона мовби «Великий початок», який відповідає фазі творення богом цього всесвіту. У моїй версії – це пісні майстра Ци, який творить власний всесвіт і багне пізнати себе у ньому…


    Валерій Цимбалюк                Ковель, 10 вересня 2016 року



Українські хоку

***

Мости  через ріки –  шляхи до мандрів,
І небо високе, не дотягнутись мені живому.
По мосту бреду до смерті, бо берег сусідній могила моя.

***

Зима – вітер викрешує сльози.
Погляд вікна – криця криги.
Мовчу під панциром смутку.

***

Цербер дивиться у вічі здичавілим песиком з дитинства.
За спиною Харон у білому халаті
Ховає шприц для відправлення Стіксом у пекло Аїда.

***

Шумлять міста, і рвуться потяги…
Мої сни стають реальністю.
Цей час завмирає в мені!

***

Тиша дзвенить голосом першого дзвоника.
Вона мара у вбрані першокласниці.
Чую дзвін і бачу її очі, не можу сховатись за спину дитинства.

***

Я пишу вірші на кризі свідомості:
кожен порух – падіння, кожен вірш – подія.
І зима світу дивиться на мене з коса.

***

Приходить ранок тихим звіром
та в очі треться світлом.
Я прокидаюсь та сміюсь йому в обличчя.

***

Очі твої – волошки в житті на полі мого життя.
Куди не побіжу ним – всюди вони.
Напевно, необхідно дочекатись осені…

***

Небо – широке синє пасмо,
чорні дерева – сторожа.
Я – вкотре, пробуджений світом для чогось!

***

Місто стихає в мені дзенькотом трамваю,
ніч огортає його звідусіль.
Я вкотре, його дитя – зачароване та щасливе!

***

Холод світу – тверезить тіло,
сірінь неба – пов’язка на лобі.
Ніч минула – здається міфом!

***

Простір – витканий обрус квітками,
А час – немовби застиглі бризки,
Життя це є – поле мінне.

***

Самі стіни розсуваються переді мною,
дахи стають полями із квітів.
Казка фантазії звільняє мене навіки.

***

На її обличчі я читаю німе запитання.
Бачу напів посмішку, напів замріяність…
Зустрічна жінка – будь казкою!


Чотиривірші

***

Майдан – дзеркало бога.
Відбиваюсь у ньому тінню.
Бачу обличчя померлих.
Тіні їх, стали снігом…

***

Дні – потяги вічність від тебе,
Колії – лінії долі можливих зупинок.
Ти мов станція підходиш тихо,
У напівтемряві ночі виринаєш звабливо.

***

Дерева шумлять в ночі шепотом дів коханих,
Трави імлисто пахнуть волоссям мавок,
Бреду по ним і торкаюсь їх руками,
Так би впав серед них і розтанув снігами…

***

Місто кам’яниць і бруку
тримає мене за шию захватом.
Львів, немов левиця,
не хоче мене відпускати від себе.

***

Європа – це сон Мінотавр-Зевса,
і його лабіринт – це хаос та війни.
Опираюсь на меч власний,
нить Аріадни – традиції предків.

***

Холодний дотик МГ – 42 гріє.
Поле засніжене, ліс і день.
Впаду в ньому немов у постелі
Шпиталь Вальгалли та… сестри Валкірії мене приймуть…

***

Дивлюсь на вічність сльозами,
Сміюсь для неї ликом,
Тайна Вечеря Да Вінчі і Мона Ліза
Завмерлі миті між падінням у прірву.

***

Темінь, море спить тишею хвиль і сріблом місяця.
Побіжу по сріблястій його стежинці в дитинство.
Але маяк дорослості на березі вказує вірний шлях,
Щоб не збитись по життю, не попасти у казку істини.

***

Загубився серед річок та боліт,
і небо падає на руки пір’їною.
Легке воно, синє, так змахнув
би руками і став пташиною.

***

Місто – кам’яні провулки, мов грати розділені.
Сіра темінь брукованих людних площ – озеро.
Не вийду із нього, заважають ріки-вулиці,
Площ не перейду – боюсь втопитися в сірому людському озері.

***

Не дивлюся тобі в очі, кохана,
не дивлюсь, бо боюсь потонути.
Хоча порятунок мене, потопельника –
це ж твоя подружня каблучка на персті від мене, хитринко!

***

Друг став ворогом лютим та звіром,
Його душа – пітьма зневаги.
Від темряви його йду до світла власного,
І ворог-звір, стає мітом пам’яті власної.

***

День птахом сніжним ударив у шиби,
Пір’я і пух падають на долівку землі і тануть.
Я не ловлю їх, а дивлюсь крізь шиби вікна у світ
Зима вкотре ганяє пташок, щоб замінити земні простирадла.

***

Забудусь у собі, тростиною очеретяною
не зрізаною – вирваною, зчорнілою, прив’яленою.
І вітер загуде, і хвиля вдарить вдих
…прокинуся в постелі, і сон кудись то зник.

***

Очі відьми дивляться у зіниці твоїх очей,
Хвиля цяток пробігає по тілу.
Звір вовкулакою виповзає із тебе
Бо ж відьма – двері у твоє здичавіння.

***

День неначе лезо заходить у груди із криком,
кров капотить росою довкола тихо.
Моя вічність – це безкрає поле, залите світлом,
а життя це – лишень тоненька травинка під вітром.

***

Я готуюсь до нових народжень,
немов до снів, що вважатиму своїми життями.
І сон сьогоднішнього життя
здається більш дійсним за попередній.

***

Мої дзеркала – очі в світ.
Дивлюсь і бачу відбиття…
У них живе частинка і мене,
і згадок полиски, і темінь забуття.

***

День вкотре не такий як вчора,
і біг по колу сонця триває.
Січневий ранок і сірий простір,
як хочеться бути богом.
***

Дотик променів сонця – твої долоні, мила, вкотре?
Його світло – блиск твоїх очей, кохана.
Вітаю тебе порухом душі та тіла,
ти грієш моє тіло, і освітлюєш собою душу стиха.

***

Простір – розкидане листя думок,
вітер – грає свої пісні, мов в кості,
ступаю по бруку застиглих епох,
і кожен мій крок, мов по мінному полю, до когось?

***

Вени тіла нахилені на північ, мов ріки…
На них я дивлюсь й не торкаюсь руками…
У сні, по ним в ніч відпливаю примарну.
Берег тіла щезає – стаючи туманом.

***

Забуття – чорний трунок отруєних вод
потопу того, що був не останнім…
На скрижалях пам’яті, вкотре шкребу, –
ймення свої ж, і народження дати.

***

Білий пісок коси,
сонце із морем б’ється ув скроні.
Як до кінця дійти,
цього життя на сконі?

***

Миті щастя – дні по зрівняні із всім життям,
а життя, поділене на відрізки…
Двері мого сприйняття, –
не сприймають, та не хочуть ніяк зачинитись…

***

Будинки, стовпи, дороги,
Заповнений чимось день.
Спиняюсь в легкім супокої
і світ викликаю на герць.

***

Подивлюсь на світлини, немовби на тіні,
обличчя застиглі у миті життя…
Чи когось впізнаю? Чи вкотре зрадію?
Бо тінню на них, можу стати і я!

***

Почуття не тривке трутизною
підкорює тіло і тихо
говорить, що бути з тобою
не щастя, а сховане лихо.

***

Місто відкрите вітрам із далечі.
Запах диму, мазуту і гасу.
Пірнаю в провулки віднайдені.
Пізнати його – чи вистачить часу?

***

Це життя – лишень сон, що сниться моїй душі,
але смерть будить мене, немов мати до школи.
Але, смерте! Дай поспати ще трохи мені, немов школяреві.
Ну, просплю! Ну, cпізнюсь на уроки до бога!

***

Короткі листи щастя
не отримую звідкись.
Бо поштарка розносить
лишень квитанції та повістки.

***

Крок в право, крок вліво, і постріл на місці!
Не втечу від себе, немов, від вартового.
А шлях життя тягнеться перед мною,
Позаду – безодня, попереду – світ, що треба створити.

***

Час – породжує мене вкотре?
Я – природа, застигла у лезі!
Світ – механік, що ставить свою гільйотину.
Моє Я він лаштує, щоб відрубати голову людству!

***

Кроки по воді до когось?
Світанок дивиться в спину списом…
Стріла сарматська і баба з шляху –
до себе кличуть, ув глибінь степу.

***

Я бачу твоє обличчя завмерлим.
Підійшов і змахнув би з чола волосся,
Але ти станеш відьмою-злюкою.
Не підійду – ще зачаруєш собою!

***

Ти  той – кого не назвали у віках.
Ти той – чиє ймення застигло на вустах гігантів.
І боги кликали тебе, немов ту маленьку дитинку.
Ти – безсмертна душа, що називає себе людиною!

***

Біль – це крапля, що впала із чола кров’ю,
Мечі вгрузли в тіло суднами.
Нове безсмертя нас кличе, друже.
Не скигли! Це життя – кома, із книг написаних нами.
***

Мечі вдаряються, немов списи,
викрешують іскри та долі.
Хтось з нас двох впаде,
нашим душам піде це на користь.

***

Згадую знову старе,
те, що знав до народжень.
Пори й епохи в мені
просять нових перероджень.

***

Не поспішаю забутись у сні,
бо день ще чарує мене словами.
Стукіт ночі підборами дрімоти
тривожить й захоплює мене.

***

Я подивлюсь в твої очі немов у люфи рушниці.
Їх чорна темінь гіпнотизує мене собою.
Ще мить – і ти натиснеш на власний внутрішній цингель.
Де ж тоді, мені сховатись від твоїх бісиків, що вдарять у мене стіною?

***

Різкий розріз очей і ця чілка…
я б торкнувся її руками,
але твій погляд тримає мене на відстані
не гірше ніж грати сусіднього саду.

***

Меч, схований у піхвах, –
Чиста совість кожного самурая.
Її захищають кров’ю,
Чужою і власною завжди!

***

Дерево в’яза м’яке на дотик,
сосна і липа твердіші.
По життю, я шукаю того,
хто б був би м’якіший до мене.

***

Я не читаю книг,
вони мені не потрібні. –
Бо життя  –  це книга,
яка читає мене.

***

Мошку весняну не вб’ю,
А залишу живою.
Нехай зі мною
Милується вона весною.

***

Смерть приходить, мов та дружина,
і хоче спати зі мною.
Але я сплю сам, відколи
вона мені зрадила з іншим.

***

Заблукати у цьому світі нелегко,
якщо знаєш дорогу до дому.
А губишся сам від того,
що хочеш бути мандрівцем.

***

Старі рани
гояться швидко,
якщо ти, кохана,
їх гоїш собою.
***

Далекі судна приходять в порт Осаки,
побиті вони і давні, немов сувої.
Цей час невблаганний до них –
вони, моє відображення з майбутнього…

***

Старі будинки, каміння і присмерк,
ця ніч поглинає собою цей простір.
Наше багаття на двох
зупинить її просування, у наші душі!

***

Письменники, мов ті землекопи,
попали у себе мов в ями.
Й позують із них себелюбці,
тримаючи відстань, з лопатами слави!..

***

Темінь, річка струмить вдалині,
і її води омивають береги.
Я йду до неї, немов до власної смерті,
щоб заглибитись і заснути в ній знову.

***

Коні стоять і дивляться на мене,
їхні обличчя сумирні.
Як хотілося би мені,
так інколи дивитись на тебе!

***

Спокій, тривога і трохи розлуки…
Дороги зникають в мені ще дощем.
Це місто прекрасне, та хочеться муки,
і щастя, шаленства… й по в’язах йде щем!

***

Заблукати у власному лабіринті думок,
і лишень та надія, мов нить, таки рветься…
Не торкаюсь, каміння догм, і власний крок…
пошуком себе, чомусь таки, зветься.

***

Не прохай, не прохай мене, мила!
Не зроблю я для тебе нічого.
Ось осінь-сонце заходить за гори,
і світ завмирає у темряві ночі.

***

Я не розповів всього,
але ти так просила…
Напевно я вкотре,
став для тебе шаленцем!

***

Твої Левиці, Львове, сплять у тіні ратуш.
Вакханки й відьми п’ють винце з пивниць.
І мандрівець-поет в тобі, як пастуш,
І я в тобі, ще безліч бачу лиць.

***

Я більше вірю власним снам,
Чим повідомленням у ЗМІ,
Щоденний і набридлий СПАМ
Говорить «так» душі, чи «ні».

***

Він не такий, яким усім здається,
Бо сотні масок та ролей міняє…
І, мов актор, над цим життям сміється,
Хоча акторства у душі не має.

***

Війна, я чую, як дихають стіни лікарень,
і душі убитих намагаються щось говорити.
Кривавих 200-х 300-х відправлень
прийняти можливо, та чи в стані я їх зрозуміти?

***

Життя – це сон, у ньому все можливо:
і забуття, пробудження і сни…
І марення – це бога легке тливо,
і звуки Моцарта – різновид однини.

***

Не потрібно виправдовуватись тобі,
я ж не суддя, я ще гірший за нього.
Але ти не розумієш цього,
і ще більше перетворюєш мене на ката.

***

Не втечеш, не втечеш від тебе.
Бо всі стежки ведуть до твого тіла.
Я пробував вже втікати полем,
але воно чомусь стало мінним…

***

Попереду бій, і чекає вічність.
Вальгалла зове очима Валкірій,
загиблий братчик – це ворона брат,
і побратим на бенкетах в Ізгарді…

***

Мудреці говорять, що бог скрізь.
Я не сильно вірю в це, але намагаюсь
зазирнути в твої очі, кохана,
немов в очі свого любого бога.

Не класичні хоку самурая Оккамі

***

Поля вкриті снігом,
пелюстки сакури – доля.
Як добре, що я удома.

***

Саке п’янить, але більше п’яниш ти.
Твої очі – двері ув світи моєї ночі.
Не дивись – бо засну із тобою!

***

Прекрасна – принеси квіти!
Зроби ікебану з вітром
холодний світанок її прийме.

***

Сірий присмерк зимового неба…
В руках тане остання надія…
Вона, немов цвіт сакури, нетривала...

***

Кімната – клітка, де спочиває місяць,
твоє кімоно розкрите нависаючим небом.
Ця ніч твоя, кохана. Я – лише в’язень твого сумління!

***

Білі журавлі з паперу
тобі не принесуть щастя,
бо щастя – це ти, що вважає себе тобою.

***

Цей храм, завислий на схилі,
і пагода в тінях саду,
це – моя душа, що прагне прекрасного.

***

Спілкуюсь із душами предків, питаю у них поради.
Моя батьківщина – це Японія,
і ранкове сонце, що сходить над світом!

***

Човен пливе у вічність
сльози дощу – прощання.
Я – покидаю тебе!

***

Осінь принесе спокій,
і лист вкриє думки із вітром.
Зима вкотре – мене зустріне!

***

Гори зовуть до себе,
твоє обличчя – клітка.
Наше життя – нестерпне!

***

Каміння летить із верху,
цей шлях подолати самому
потрібно – о, боги, зустріньте!

***

Люди говорять правду,
коли дивляться в очі.
В очах – одна правда.

***

Го – гра, немов як моє життя,
кожен хід у ній –
моє прощання із нею.

***

Дах закриває небо,
хоча сам є небом для мене,
домівка моя – усесвіт!

***

Нічні скелі – чудовиська,
що шкірять зуби в темряві.
Підійду до них – мо’ зламаю одного?

***

Сни сняться якісь дивні,
прокидаюсь – небо із зорями висне…
Мої сни – це мандри до бога?

***

Мати збере в дорогу,
змахне сльозу ліктем.
Дорога важка, але освячена нею.

***

Не заспокоюсь, поки не знайду тебе,
а шукати буду довго.
Он ген місяць, вже вказує мені дорогу до твого дому.

***

Теплі дні – літо, багаття не гріє мене щоночі,
можу лягати горілиць,
всміхаючись світу, щасливий.

***

Дні біжать струмками,
повінь почуттів триває,
я – повертаюсь з весною.

***

Тиша, дім, вогнище, що гріє,
твої очі та тіло – лабети.
Моє кохання знову мене спіймало.

***

Скромні твої рухи,
очі дивляться так сумливо…
Твоя осінь не за горами.

***

Не буду шукати тебе в лісі, бо сад Танку мені миліший.
Пішли туди, я хочу тебе
Там загубити на хвильку!

***

Народжений місяць у літній ночі,
і золота рибка у ставку саду
є єдиним цілим, у моєму сприйнятті світу.

***

Лист з дерев по осені
і пожовкла трава, никнуть.
Так никну і я без тебе.

***

Хто занадто сильно прив’язаний до тіла –
втрачає душу. Бо тіло – продовження душі.
Її забуття – перетворення на звіра!

***

Моє мовчання озвучує твою розмову
ти – відьма, що кидається на мене.
Бо чорна сторона в тобі – стала твоєю богинею.

***

Сни – нерозгадані карти майбутнього,
немов лінії на моїх долонях сновидять,
вказують долю іншим таким блукальцям.

***

Не люблю цього світу зараз,
він занадто милий для мене.
Шукаю боїв, щоб забутись!

***

Дні не мають спочинку,
ідуть собі далі.
Час – невблаганний, мов кара!

***

Здається, миші вгризаються в стіни дому.
Дерев’яний він, і папір натягнутий, мов хмаринка.
Гризіть, підлі! Все рівно вам, не дотягнутися до мене, немов до бога.

***

Трава зелена – немов твої очі.
Іду по ній, а згадую тебе.
Невірна! Навіщо ти вкрала колір в трави?

***

Багаття серед скель гріє духом предків,
тепле саке нагріває мені долоні домом.
Мої думки далеко від тебе, мила!

***

Бачу небо за шибою.
Синє воно.
Як добре, що весна прийшла із милою!

***

День кличе до себе листом.
Кроки дощу тривалі.
Осінь панує зримо.

***

Гірські селища тягнуться далі.
Схили гір, немов застиглі дракони.
Пішов би вздовж них тихо в казку...

***

Небо нависає близько, як ніколи,
але в його синяву пірнути не можу.
Земля тримає твердо.

***

Спокій і музика лісу,
що може бути кращим за це?
Лишень твої скрики, кохана!

***

Сиве волосся світу – сніги,
А холод душі – морози.
Докинь дров – зігріємось вдвох у смутку!
***

Світи не манять мене,
бо твоє вбрання миліше.
Але й воно, не закінчить мою мандрівку до себе!

***

Гірські дороги, пасма гір заглядають в очі,
вітер холодить тіло і хочеться бути з тобою.
Цей шлях у безвість, п’янить мене ранком!

***

Неможлива! Не терзай мене поглядом.
Бо твої руки – пастка, твої слова – мов той ніж,
а на серці у тебе спить алігатор хтивості.

***

Легка поволока туману
ховає вершини.
Так і ти ховаєш свої думки.

***
Я зупинився, поглянув позаду себе –
не видно нічого, лиш темінь.
Як добре, що минуле зникло!

***

Розкажу тобі казку,
але поки помилуюсь тобою.
Ти прекрасна, поки очікуєш чогось.

***

Опадають пелюстки світів,
день стає коротшим за ніч.
Осінь стукає в двері.

***

Боги створюють нас,
а ми, створюємо їх щомиті.
Богине моя! Торкнись моїх вуст вкотре з любов’ю тихо!

***

Старі сувої читаю тихо,
навіть вітер мене слухає.
Давнина, яка ти прекрасна!

***

Я не вважаю, що я до кінця добрий,
і не вважаю себе цілковито злим.
Золота середина, в серці моєму пульсує щомиті.

***

Людські вчинки не мають ціни,
якщо цінність визначати грошима.
Гроші – це мрії, що хочуть купити світ.

***

Я подивився у дзеркало плеса –
мої риси видаються чужими.
Ця вода мене перетворює на своє відображення!

***

Дощ змочить душу світлом,
новий день тихий.
Ця дорога йде вгору!
***

Не знаю, чому люблю цей світ?
Зустрічаю та проводжаю його поглядом.
Напевно, закоханий до нестями?

***

Проходять дні, стаючи думками,
ночі стають мріями.
Ти – одна з них!

***

Біг по колу, від першого дня до останнього.
Мої пробудження і скрики
видаються мені сном, в якому я не прокинувся!

***

Холодні дні, – сувої старовинні.
День здається довшим на хвильку,
але це сприйняття мінливе.

***

Люди поспішають на свято,
я стою і дивлюсь їм в слід.
Моє свято зі мною, – це моя батьківщина.

***

Довгі мандрівки лісом,
старі руїни та обеліски.
Війна життя пройшла тут щільно!

***

Вкритий мохом камінь,
равлик, що повзе схилом.
Яка мила картина й тиха!

***

Не забудусь у саке мов дурень,
Бо там на дні щось ще є.
І чаша порожня вкотре… На дні істина – порожнеча!

***

Шаленство не бачити тебе.
Розум – коли ми у двох.
Мила! Не полишай мене!

***

Вечір поспішає у гості з милою поспіхом:
запалю свічки, розіллю вино на двох,
чекатиму її, мов казку на ніч!

***

Біжить час невпинною рікою далі,
береги простору розмиті, і падають мов стіни.
Цей світ – точно сон. Бо я відчуваю, як він зникає в мені щомиті!

***
Я втомився від міста,
і так хочеться хутора.
О, доле! Дай хоч спочинок у цьому лісі!

***

Не час мене жене,
а я сам себе підганяю,
немов пастух ту отару.

***

Дивлячись вдалину моря.
Бачу судна з вітрилами.
День спекотний, і хвилі б’ються об берег.

***

Життя показує зуби, коли потрібно.
Ти ж – пазурі і лють щиру,
мені здається, що у тобі завжди є кішка, мила!

***

Присяга імператору – свято!
Права і обов’язки з’єднались.
Їх не відрізняю, – сталось! Все – обов’язки зараз!

***

Сни зникають від подиху вітру.
Туман ночі набирає обрисів гір.
Цей день стукає в мої очі знову.

***

Я не люблю писати хоку,
Якось самі виходять, підлі.
Як не втікаю від них – рука сама їх виводить тихо…

***

А зупиняється хвилька смутком.
Вино би випив власної тиші,
але сад за вікном манить собою.

***

Підійду, а чи поглянеш у вічі?
Ти неприступна і зачинена на всі замки фортеця.
Взяв би тебе в облогу, але твоя краса не потрібна мені такою.

***

Забувся у сновидінні дитиною милою.
Прокинувся – чоловік і воїн!
Цей світ нереальний – сон це підтверджує мені.
***

Спокій увірветься в душу,
і дощ стане краплею смутку.
Цей день надовго!

***

Я дивлюся у вічі сну,
Він огортав мене тихо.
Всі ночі зникнуть в мені колись…

***

Піщаний берег, ліс і небо…
Я йду повільно до себе.
Хижка відкриває двері вітром півдня.

***

Самотність – це край де немає тебе,
де міста стають снами і тінями.
І минуле оживає у мріях казкою.

***

Лісове птаство, звірина і риби…
Світ довкола мене пантрує.
Як добре, що зараз я не мисливець!

***

Ти милуєшся мною, мов сонцем,
що сходить на твоєму обрії.
Хоча ти і ніч, але розумієш мене з півслова.

***

Напишу тобі листа в хоку.
Малий, але вдалий він буде,
бо не має вад говорити, як ти.

***

Присмерк долі, падає сніг,
весна відступила, і лютий
в обійми бере мене тихо.

***

Я так кохав тебе, так любив!
А ти все втікала від мене.
Твоя втеча – це шлях від мене.

***

Будинки давні, дерев’яні сходи.
По ним ступаю, немов по тілам.
Скриплять вони – через це і живі!

***

Джунглі твоєї совісті…
Заблукав би в них,
але не можу їх відшукати!

***

Брехня має відпочинок у тиші,
коли мовчиш – здаєшся правдивим.
Правда – не знає тиші!

***

Твої сни дитячі з народження,
непостійні і примхливі, мов плесо.
У його дзеркалі я інколи бачу і своє відображення.

***

Бути відьмою не важко,
коли знаєш, як чарувати.
Ти страждаєш, бо твої чари скінчились!

***

Заглиблюючись у минуле,
все натикаюсь на тебе.
Навіщо ти, залізла туди, зміюко?!

***

Слова говорять щось за мене.
Я мовчу, нехай брешуть вони.
Я ж тут при чому?!

***

Я побачив тебе знову,
побачив і втратив.
Ти – образ, що не можна спіймати!

***

Дерева чорні і сірі,
Брук вулиць мокрий.
Неждана відлига завітала у місто.

***

«Забудь!» – говорить вона,
а сама в цей час нагадує про себе.
Чому я повинен вірити їй?!

***

Я б став героєм твого роману,
Але цей героїзм не для мене.
Шукай собі іншого дурника!

***

Написані слова дивляться на мене
Очима-знаками, очима-символами.
Можливо, і я – людина – теж символ чогось більшого?!

***

Не породить тебе ніщо,
не відновить любов вкотре.
Моя мила – будь мрією!

***

Болять рани, минулі бої, стогнуть в мені негодами.
Як добре, що я втратив лік часу,
і на сьогодні є не тим, ким був учора!

***

Квіти багнуть любові,
ти ж – кохання і тиші.
Ікебана снів – причарувала тебе!

***

Священне каміння садів…
Так дивився б на нього вічність.
Не можливо це описати!

***

Острови, моря, батьківщина…
Вітри крилами б’ються у душу.
Дорога далека тягне до себе…

***

Я б хотів би відшукати квітку,
яку б ніхто не бачив.
Але чи її зрозуміють інші?

***

Вчені люди знають правду.
Я ж – лишень шукаю її.
Правда моя, в мені зріє завжди!

***

Зупиняється час,
стихає вітер –
ти ступаєш до хати!

***

Стін немає, нема і будинку.
я дивлюся у безвість століття.
Ножі тиші ріжуть моє сумління.

***

Дні пробігають по колу,
біжать кудись шалені.
Не зупиняюсь – біжу із ними!

***

Приходить час, дивиться в очі
відображенням світу.
Скільки не дивлюсь, не можу надивитись.

***
Гори, хмари, тумани.
Трава зелена по пояс.
Куди ж це ми, друже, з тобою попали?

***

Хвилі моря, немов пси, лижуть мої ноги.
Добре мені, і сни пурхають над мною метеликами.
Цей простір наповнений духом мого відпочинку!

***

«Не тривож мене! Ти що, не бачиш, що я сплю?! –
Говорю я милій і натягую на голову ковдру.
Вона ж не дає втекти, і лізе у постіль до мене!

***

Хитра, підступна, і тиха до смутку –
ця дівчина інколи приходить у мої мрії.
Я прогнав би її, але так хочеться боротьби та злягання із нею!

***

Що почалось колись,
колись і закінчиться,
і ця ріка стане озером.

***

Загублюсь у безвісті дому,
його тиша зцілить мене,
його спокій надихне мене.

***

Не підійду ні на крок до тебе,
ти – підступна до неможливості.
Буду стояти і дивитись, як ти йдеш.

***

Чому все починається знову?
Чому мій сон триває?
І твої очі, є цьому підтвердженням!

***

Ти підходиш повільно до мене,
Як б утік, але не знаю куди.
Ти – доля, що мене настигає!

***

Сонце світить промінням ласкаво,
день вривається в душу і сліпить.
Каламутний туман, стає жовтуватою поволокою.

***

Зупинка у горах, і тепле багаття,
я ж не дуже люблю зупинки…
Бо вони відділяють мене від тебе.

***

Дощі йдуть із вчорашнього ранку,
немов голками січуть простір –
холодна весна увійшла в місто.

***

Перехожі, подорожні, мандрівці –
все ідуть на мене потоком.
Здається і я – частинка потоку.

***

Старі кам’яниці порожні,
люди покинули місто,
ось і цей, дім без душі.

***

Станції, перехрестя й розлуки…
Ми завжди робимо свій вибір,
хоча і звемо це власними вчинками.

***

Кожну мить падає крапля невпинного часу,
і вечір вкотре
заглядає в домівку.

***

Втеча від дійсності в нову дійсність,
але я так втомився втікати!
Ці дійсності-сни, так мене дістали!..

***

«Ти – це Я!» - говорить мені природа.
«Ти - мій!» - говорить мені місто.
І відмовитись від них двох, я не в змозі.

***

Трави манять до себе квітками,
твоє обличчя – очима,
так і хочеться забутись у них навіки!

***

Інша жінка – це сон,
що двічі снився мені.
Як добре, що я вчасно прокинувся!

***

Приходжу – бачу іншу тебе,
торкаюсь – не та ти…
Краще б і не приходив до тебе!

***

Каміння гріє душу вспоминами дитинства,
говіркі пташки танцюють свій танець.
Ця днина довга, бо дорога до себе ще не скінчилась.

***

Заглиблююсь у вспомини,
п’ю гірку чашу смутку,
Останні ночі кліпають жахами тужливо.

***

Тужлива пісня твого голосу
Пробирає мене до кісток,
Але роблю вигляд, що слухаю.

***

Не ти мене створила!
Але ж все ж, щомиті відтворюєш мене
у своїй уяві та пам’яті, немовби богиня.

***

Холодний день, дощ, сльота –
немовби осінь увірвалась у місто,
годинник і той сльозить росою…

***

Смуток підкрадається туманом розуміння.
Ще мить – і я задумливий і гіркий.
Ніхто не візьме мене на приціл свого погляду.

***

Знаючи інших, я не дивлюсь на двері мимолітних зустрічей,
звідки вони можуть з’явитись, немов привиди.
Йдучи коридором вулиці, мрію про вихід із міста-будинку…

***

Ховаючись від тебе не шукаю спочинку,
а лишень хочу відтягнути мить нашої зустрічі.
І чому я такий нерішучий, мила?

***

Не чую тиші у собі,
лишень штурми стогнуть і виють майбутні.
А серце прагне борні, а очі шукають ворога…

***

Покинутий усіма, внутрішньо посміхаюсь до нового дня,
хоча і сумний він, але новий, мов неочікуваний гість.
О, боже!? Навіщо мені цей творчий смуток?

***

Сірість світу осіннього гожа,
заблукав я у ньому мов в лісі.
І дорога до дому ні на що і не схожа.

***

Прокинувся – не побачив твоїх очей,
заснув – втратив їх.
Ти не реальна в одному із моїх сновидінь!

***

Шукаю відповіді,
а знаходжу одні запитання,
вони, мов мухи, діймають мене.

***

Дні зупинились на моєму календарі,
вирвані його листки не змінюють нічого.
Пори року стали лишень стогонами епохи.

***

Людська природа незміна,
змінюється лишень характер,
деякі риси стають до болю чіткішими.

***

Переходи через скелі,
урвища і провалля –
дорога додому нелегка.

***

Хто зрозуміє мене,
коли я сам себе не розумію!?
І мої думки, здаються мені чужими…

***

Зупиняється лік часу,
простір старіє,
і моє обличчя зникає у ньому.

***

Тиша і спокій.
Ось, що потрібно мені такому!
Іншого і не прагну…

***

Губляться думки, думи відлітають круками,
скиглить струна чекання,
і я ця ніч наближає мене до страждання.

***

Заблукати у лісі нелегко,
коли знаєш дорогу додому.
Набагато важче йти нею.

***

Минуле не зникає цілковито,
воно живе і в сьогоденні,
і, знаючи його, – вгадуєш і майбутнє.


***

Жнива скорботи.
І тіла падають, мов лантухи…
Голодомор збирає свої гостинці.

***

Забутись у снах
і прокинутись в них,
але я вкотре бучу твоє обличчя!

***

Історія не зникає безслідно,
хоча і горять папери:
не все у ній написано там чорнилом…

***

Гори і небо манять до себе,
не відчуваю тіла…
Ця дорога свята, бо веде до тебе.

***

Осінь вдирається в місто,
злодійка хитра вона.
Знову так сумно мені …

***

Моря освіжають своїми просторами і вітрами,
чайки літають над головою і скиглять.
Піщана коса тягнеться у майбутнє.

***

Щось мене чекає, щось…
Ще поки не знаю, але відчуваю.
З-за рогу виринає туман, і накриває свідомість…

***

Літні сади до осінніх танців,
зелені листки багнуть вбратись в червоне,
наші дівчата дивляться сумливо, і ховають підступно очі.

***

Сірість неба нависає свинцево
ранок не вривається у вікна птахом.
Цей день черговий, сірий.

***

Дороги, по яких ідемо
вибираємо самі, хоча ненароком
говоримо всім, що випадково…

***

Крики ранньої весни,
і світанки стають вспоминами.
Станції чекають на мене...

***

Не підійду до тебе –
болять рани,
і світ видається примарним.

***

День сірий і мокрий: березень!
Почуття стурбовані прийдешнім.
Минуле виглядає із шпарин пам’яттю.

Валерій Цимбалюк                      Ковель, 13 вересня 2016 р.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 17-09-2016

"На протязі", кажете

© Олександр Ман, 16-09-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 16-09-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49654412269592 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …