Десятирічне сонце угорі
За витівками нашими встигало
Заледве. І посаджений горіх
Гойдав поміж гілок яскраве гало.
І плюскіт хвиль, дитинний і дзвінкий
Балакав з нами про усе на світі,
Як ми пускали плавати вінки,
Що розсипались на дрібненькі квіти.
Усе було поділене на твердь
і все було поділене на воду
В старих пеньках стрічалася нам смерть,
На вигоні - повнісінька свобода.
Гукала зголоднілих пастухів
Додому баба, вічна, ніби поле.
Маєтки наші - хата, двір і хлів,
Город, квітник, дровітня і стодола.
Давно немає баби у селі
уже картопля нам так не смакує,
Тоді усе - від неба і землі.
Тепер усе - лиш всує, всує, всує.
Хоча... Листочок лине до води
І час піде назад колись, напевно,
Бо ж цей горіх такий ще молодий,
І це сум'яття ще таке непевне.
