Сутінки приходять, не питаючи, і сідають докупи –
Говорити-вечеряти-відпускати совість…
Мої очі шукають вогників: хто з нас першим розлюбить
І воістину стане свідком любові?
Бо ця осінь почалася не тут – край серця.
І цей щем неодмінний, як щось від Всевишнього…
Ти, як завжди, одужуєш, та щоразу сердишся,
Як ще в серпні від суму жовтіє вишня.
Перебігти цю осінь – як переслати зім’яту постіль –
Ніжно і золотом на переораному подвір’ї,
Хризантемами в рану-борозну, допоки запрошені гості
На весіллі не витопчуть. Зрештою, вір їм:
Жити щасливо і довго, -
розмовляти пальцями, а не віршами,
стати корінням дерева, колихати сина…
Ми були подорожніми, а стали надійно колишніми,
ти жалієшся на спину, я - на коліна.
І все би на цьому скінчилося: тобі - у вирій, мені - перейти у зиму,
Відростити пам’ять, загубитися в стоголоссі…
То вже і не оглядайся, коли я пливтиму,
Це не наша осінь.
