| © Михайло Нечитайло, 24-08-2016
|
Ворожила відьма на чужому серці,
Ворожила відьма, щоб було її,
Подавала чаю з цукром, трохи з перцем,
І пекучі стріли слала, як рої.
Пробивали мозок стріли ворохобні,
Відчиняли душі, як врата фортець,
Проїдався світ весь, наче булки здобні,
І дзвеніли струни спалених сердець.
Колосились чари на траві високій,
Падали, як сльози, в тихі ручаї,
Розтавала ясність у пітьмі глибокій,
А в душі шуміли молоді гаї.
Колихали віттям обімлілі руки,
Лоскотали листям хвилі диво-кіс,
І журилась відьма, що я їй з розпуки
І життя, і серце, і любов приніс.
А вона журилась, а вона благала,
Забери, козаче, всі скарби назад,
Я хоч ворожила, тільки ж не чекала,
Що у власнім серці розвалю я лад.
Я ж бо жартувала й думати не сміла
Чарами своїми звабити себе,
А можливо, просто я любити хтіла
І у тім хотінні вибрала тебе.
Вибрала і в душу запустила птахом,
Думала – у клітку, вийшло – в небеса,
А під небом жити, не під спільним дахом,
Там нема затишку, спека та гроза
Сушать-поливають відьомське чар-зілля,
Труть на жорнах часу, труть на попілець,
І приходить осінь, як гірке похмілля,
І в снігах жнивує запізнілий жнець.
Відьмо моя, відьмо, я нап’юся чаю,
Чарів твоїх, чарів хочу досягти,
Бо на дідька осінь, як тебе кохаю,
І жнива не пізні, адже любиш ти.
Відьмо моя, відьмо, я кричу у вітер,
Чарівнице, фею – лине в небеса,
Бо яка ж ти відьма, як мені на світі
Ти як серця стукіт і душі краса.
Бо у світі, певно, все не так і прісно,
Бо у світі, може, все не зовсім так,
Ти не відьма, звісно, ти не відьма, звісно,
Ти не відьма, звісно, бо це я – відьмак.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
