Закінчиться війна –
І я, вже не потрібний,
Полину знов туди,
Де був убогий, бідний…
Не серцем, не душею – ні…
Я опинюсь у рідній стороні,
Де до війни оплакував я дні –
Безрадісні, порожні і сумні…
Я лагідно всміхнусь, коли побачу рідних,
Побачу друзів, що – мені рідні…
Струшу я попіл з незборимих книг,
Покинутих серед забутого багаття:
Я покладу на них долоні, браття,
І втрачених згадаю Маргарит…
Дмитро Морок (с) 22.06.2016 р.»
Усе в житті – це як початок твору,
З прологом, розвитком й кінцем.
І про повернення до свого дому
З нас кожен мріє, хоч би трохи,
Хоч це повернення - життя кінець.
І мріє, хоч здебільшого боїться,
Що доведеться все в житті мінять:
Що жив не так, не з тим, чи з тою,
Що друзів справжніх за життя втрачав,
І почуттями рідкісними грав.
Та прийде час - напнеться й заспіває
Струна душі – її не вгамувать:
Повернення це справжнє є додому,
До свого справжнього, до сво’го,
Коли в душі тиш – благодать.
Й надіне справжня Маргарита чорне плаття,
Зів'януть жовті квіти у її руці,
--Це справді ти!
–Це справді я …
Очима так заспіва при зустрічі на мить одна на двох душа.
