Скрипаль на вулиці смичком
Мелодію життя свого виводив.
Їй із динаміків тихенько вторив
Банальний домінантний септакорд.
І заливав нестерпною розмореною млою
Весь простір Краківської Львова
Червневий безкомпромісно-безнадійний,
Пекельний сонця рясний дощ.
Товклися навкруги
Поляко – українсько й русо мовні в шортах,
Хотів щось від історії екскурсовод.
Снували сонно безтурботної циганки брудні ноги,
Здавалось, світ застиг без цілі і турбот.
І кельнеркам на вулиці з кафе
Байдужі були урагани в звуках,
Він непочутим грав мелодію свого життя.
А смик його виводив у світ божий
Із розшматованої вкрик душі його буття:
Ревіння моря і русалчин віковічний стогін,
Нестримного бажання шквал й любові каяття …
Пророчив їх собі і все своє життя чекав ці сильні вихри,
Стогнав, просив, жадав, кохав, творив…
Не просто ніжністю було це не монаше соло щире,
Так сповідався світ душі його в цю мить …
І тільки всесвіт слухав скрипаля ту сповідь,
І тільки він почув, як той згасав…
Й чекав продовження тієї щемної, казкової любові,
Що душу скрипки смик так буйно розривав.
І опустився всесвіт із своїх небес додолу,
Присів на лавку поруч, книжку Вічності узяв,
І наболілу сповідь серця слухав
Й сторінки в книжці тій міняв.
26.06.2016
