На захід тіло стало оглядатись:
Життя, як нитка, може обірватись…
Душа ж не хоче зовсім цим пройматись
І починає з тілом сперечатись:
«Хоч сивина сидить на скронях,
Не б’ю тривожно дзвін на сполох,
Мов сонячний тримаю сонях,
Свою я молодість в долонях.
Давно ішла я з під вінця,
Можливо знову все почати ?..
Мені ж бо сняться без кінця
Щоночі юнії дівчата,
Їх волошково сині очі,
Й смак губ медових дух лоскочуть,
Біленькі пишні стегна, груди
В полон беруть уяву всюди…
Розмріялось, куди ж це все
Мене поперло і несе ?
А може, в сні ті хвилювання на добро ?
Мабудь, що ні. Шпигнув, здається, біс в ребро !..»
