Чудес не буде—лиш червневий вітер
підноситиме випрану білизну
на мотузках, і три троянди білі
гойдатимуться разом у вікні,
яке б давно годилося помити...
Вона погляне дійсності у вічі—
холодна правда виламає двері
солодкої довіри і позбавить
безпечних снів у коконі ілюзій.
Її потягне кинутись у вир
розбурханого юрмища людського,
де душі перестрашені шукають
простої справедливості для себе—
але й її на всіх не вистачає...
Як це життя прожити без чудес
або без боротьби, яка п’янить
обіцянкою гордого здобутку?
Образитись? Дозволить, щоб зневіра
підточувала страх самої смерті—
хоча б одним із страхів стане менше?
Як можна зберегти лице своє,
надію, що тебе пізнають предки,
батьки і друзі, що пішли у вічніть?
І доки вона гірко спогляда,
просочуються краплями в минуле
вона сама, її червневий день,
розвіяні врочисті простирадла
на мотузках, і вже вони стають
неправильним тремким конгломератом,
що осідає в пам’яті на дно
і виринає чудом випадковим...
