Так буває, коли стрінеш підстаркуватого гончаря,
Він крутить коло. На стінах у нього махорка сохне,
Він хвалиться, що має навіть праправнуків, сволок
Ніби гаптований чи то фресками, чи то століттями...
Гончар мовить виразно і мудро, коли ще навіть півні
Не розпочали кукурікань на всіх безформних кінцях села,
Він йде збирати глину... Незримо якось увіходить серце,
Наповнюючи пусті і ще не обпечені глеки на кружалі,
Старий потиху посміхається поки лягає молодеє сонце
На його руки. Легко виліплюються нові дзбани, тарелі...
Площини з кавалків глини невимушено, мовби самі
Постають і мають свій відлік. Ногами гончар передає
Колові рухи усьому, до чого торкається пальцями,
Він, а я в цьому впевнений, живе в центрі світу і вісь
Земна йому служить наполегливо: вдень крутить колесо,
Вночі – притримує сволок. Я міг би навіть припустити, що
В нього округлі сни, кучеряво в’ється густеє волосся
На голівках праправнуків, сум і радість його однаково
Круглі. Піч велика і набіло поваплена приймає вироби
Рук старого гончаря і полум’я живить глину та твердить,
Триперстно чоловік їх перехрещує, дозволяючи жару
Пройняти кожнісіньку частинку, найбешкетливіший атом
Жаром любови. Єдине за цілий день дідусь проговорив,
Що глина була освячена ще перед тим гучним весіллям
У Кані Галілейській. На прощання гончар мене обійняв.
***
Як діти граються в крем’яхи, потроху
Складаю ніби побитого глечика
Себе у вмілі і нестаріючі
Твої руки
