На струнах трав і туманів,
ґрунтових доріг, пресованих сотнями тисяч підошов
і колесами незліченних возів,
на струнах уривків-спогадів про давнє сільське весілля
і короткочасного знайомства із твердощокими,
ледь розтріпаними дівчатками,
що спідлоба дивляться на «городських»
і назавжди застигають на чорно-білих фотографіях,
безіменними;
розбитого велосипеду без гальм,
який несе тебе кам’янистим схилом,
охоплену першим в житті холодним страхом,
на струнах білих крейдяних пагорбів,
чорних — до непритомності — ґрунтів,
дзвінких, як раптове сюрчання цвіркуна —
— Ямпіль, Яланець, Гайсин,
старих, по пояс зарослих цвинтарів,
куди вже не зайти — не знайти,
які таяться на околицях віджилим голосінням,
правдивими координатами людського життя —
такого випадкового й необов’язкового,
подібного на трав’яні стебла в руках із китицями на кінці —
зсунеш їх до самого вершечка — «курочка чи півник?» —
і пустиш по вітру, обтрусивши пальці.
На струнах лісосмуг, високих шумливих «вакацій»,
білої морви на розлогих гілках, що вгинаються-дихають під ногами,
липових чаїв, заплетеного «волосся» кукурудзяних початків,
далекої родини з Вербки, назавжди втраченої
( і з Леонівки, і з Крижополя),
на струнах доріг, які забирають нас із дому
і ведуть невідомо куди й для чого,
серце тріпоче й затинається, б’ється і не може злетіти,
тому що, як виявляється, географія — не для нього,
мандри не гріють,
а космос може стояти в забутій Богом криниці
у глухому вимерлому селі
із єдиною вулицею
під назвою «Комсомольська».
