Закружляла віхола білою лелекою,
Замела всі щілини-продихи в душі,
Сотні разів бачились, а це ніби спекою
Засушило-знищило знаки на межі.
Там, де наші серденька розділялись долею,
Де два поля зміряних розривав пирій,
Тісно все заткалося плетивом-квасолею,
Не знайти кордонів тут, хоч сто років стій.
Ех, жнива холодні ви та дощами зморені,
Що ж ви так спізнилися, майже назавжди,
Душі вже скосилися, а роки розорані,
І давно покіс лежить врослий між води.
Все ми розуміємо, все ми добре бачимо,
Все сто разів зміряли, та проте, проте,
Линемо лелеками, віхолами значимо,
Те зерно загублене, що в снігах росте.
