Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43646
Рецензій: 85066

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Поема

Я розкажу тобi, дитино, про життя

© Катруся Степанка, 17-05-2016
Поема  
    
               1 - частина

     «І тільки пам'ять серце гріє»

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Своє звичайно, нащо мені інше,
Назад бо, вже немає вороття,
В ньому змішалося і праведне, і грішне.

Твої дороги всі ведуть вперед,
Тобі ще хочеться пізнати все на світі,
Мені у тому вже нема потреб,
Радію кожній, ще прожитій миті.

Тільки тепер прийшло те розуміння,
Що жити нам потрібно тут і зараз,
Але із покоління в покоління
Здається нам, що це старечий галас.

Колись так само, відмахнусь рукою:
- Давайте завтра, ніколи сьогодні,
А те сьогодні сплинуло рікою,
Ось, завтра, але жити вже не годні.

Що? Чую вже погано. Так і бачу.
Кажи, дитинко, трішки голосніше.
А. Ні. Тобі здалося. Я не плачу.
Сльози самі течуть. Чому? То їм видніше.

Сльози - вода, де їх береться стільки,
Лікарі кажуть лікувати очі,
Хіба ж то очі лікувати тільки,
Коли душа схиляється до ночі.

Колись була і я малим дитятком,
Тулилася так само до бабусі,
Збудований наш вік таким порядком,
Ростеш, старієш... у такому русі.

Маленькою йшла до бабусі спати,
Вона рукою, мов крилом накриє,
Легенько починає колихати,
Мугикає, тільки вона так вміє.

А я тулюся, так мені є добре,
Як котеня, клубочком засинаю,
І все життя бурхливе і хоробре
За цими ніжними руками залишаю.

Питаєшся чому було бурхливе?
Була дитям. Хоробрість там до чого?
І в цій порі нам все було важливе,
Потрібна мужність в подоланні всього.

Дорослим то здається все смішним,
Забавами дитячі вболівання,
Та діти не погоджуються з цим
Бо дуже болісні і їх страждання.

Болить однаково у будь якому віці,
Поріжеш палець, чи заниє зуб.
Зуба, казали - викинь за полиці,
А виросте новий, кріпкий як дуб.

Я вірила і біль ставала менша,
Розхитувала пальцем залюбки,
Бо за полицями чекала його миша,
Вона збирає їх не день, не два - віки.

Ти що, не віриш? Думаєш це байки?
Молочні зубчики не кидала в комору?
Тим, хто не вірив, ми робили сайки,
Лякливим теж, таку легку докору.

Як так, не знаєш що це таке сайка?
В які ж ви ігри граєтесь? Дивись.
Коли збиралася нас невелика зграйка,
Так провіряли витримку колись.

Зненацька чимсь махнеш перед очима,
Злякається, що розкриває рота
І поки той стояв очима блимав,
По підбородку, аж зубів цокоти.

То саєчка за ляк і всім є смішно,
Бо то не боляче, а тільки гра.
Ну, що, сподобалось? Правда потішно.
Навчи своїх, хай грає дітвора.

***

Що скочила, чом не сидиш на місці?
А, бачу. Платтячко новеньке
І стрічечки яскраві у косичці,
Як наше сонечко і небо голубеньке.

Ой, ой, вертлява. Гарна. Гарна.
Питаєш чи було таке у мене?
Було. З ним сталася ледве не драма,
З краваткою, все фіолетово-зелене.

Що сталося вельми цікаво знати?
Сідай, все оповім тобі в деталях,
Тоді і гадки не могла я мати,
Що все життя скінчилося б на палях.

***

"– Марйо-о-о! дивися! де твоя дитина!
– Ой, дядьку, милий, не кажіть!
– Як зачепилась за гілляку,
хоч би не впала з переляку.
– Я не боюся, дядьку, йдіть
куди ішли, в свою дорогу!
– Піду... віддаси душу Богу,
що буду я тоді робить?
Марй-о-о, дивись куди залізла,
внизу штахети, гострі пАлі.
Вишу.
      В самої морда кисла.
Ой-йой! Що буде тепер далі?
Хотілось вивіркою бути,
залізти вверх по деревині,
а що зависну я на дрині,
як буду зверху вниз летіти,
хіба то було в голові.
Хоч не роздерлась до кровІ.

– Ой, Боже, люди, яке щастя,
що видалося кріпке плаття,
уберегло дитя мені.
Пошите гарно, до пуття.
Воно спасло дочці життя!

Мовчу, лиш блимаю очима.
Вишу отут уже давненько,
навіть і дихала тихенько,
щоб не побачила то мама,
зі мною завше якась драма.
Побігла ж бо сама, без просу,
новеньким платтям похвалитись.
Не довго стало і носитись,
порвалось вщент і з заді й збоку,
от буду мати я мороку…
Ось, зараз знімуть і усе.
Дадуть добренько на горіхи…
Нема у кого знайти втіхи.
Ще хоч би хто – вони удвох.
Ой, збережи ти мене, Бог!

Зняли, полегшено зітхнули.
А я тікати що є духу,
не в вивірку, а вже у муху
перетворилася ураз,
хоч і стояти був наказ.

– Побігла, значить ціла.
Ти, Марйо, не переживай,
дитині міг би бути край.
На ці штахети якби впала,
було б усе, точно б пропала.

А я біжу, що маю сили, –
Боже, хоч би не зловили.
І не втямки було тоді.
Щаслива мати там стояла.
Живою дитина зостала".

***
Приємно так на серці стало, –
Які щасливі були дні.
Усього було тоді мало,
були ми завше не одні.
Дітки бо дуже люблять кучі,
знаходяться завжди ведучі,
придумується  щось новеньке
і граємось, ой, не тихенько.

Сиджу отут одна – забута,
бо для дітей ніби отрута.
Кому потрібне є старе!
Ще бавляться коли мале.

Прикута вже до цього крісла.
Так. Так. Чогось я знову скисла.
Яке це крісло ненависне...
як і життя – добре і грішне.

Стіни чотири, лиш віконце,
інколи попадає сонце,
та і різниці тут нема
як в тілі і душі зима.

Хіба  чекаємо ми старість,
коли життя проходить в радість.
Вона ж бо звалиться зненацька.
Ось, на тобі – така є цяцька
і куди цяцьку цю подіти,
тепер мусиш її любити.

Просити хочеться у Бога,
була б коротшою дорога.
Болячки тіла. Душі біль.
Один тепер у житті стиль.
І тільки пам’ять серце гріє…
Хоч трішки.
                   Наскільки уміє."

***

Заснула. Так дитя заговорила.
Сопе тихенько, посміхається у сні.
Тепер вже мої руки, наче крила,
Клубочком котеня ввіряється мені.

          
                2 частина

      «Небесна суть одного поцілунку»

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Років кохання і печалі повне,
Але все більше його сприйняття
Бо все по різному те, що в душі і зовні.

Що фарбою зачервоніли щічки?
Ти закохалася? Можливо вперше?
Бачиш, вгадала. Тут немає пічки
І сонечка, щоб оправдатись легше.

Ти не стидайся, то велика радість,
Коли серце наповнене коханням,
Мене аж, розпирати стала заздрість,
Моя душа вже повна покаяння.

Чи я любила? Дитино, ще й як.
Моє сердечко розривало й умлівало,
Не раз була червона, як буряк,
Ото як ти. Все рівно того мало.

Любов – вона пройшла через віки,
Немає, а ні меж, ні заборони,
А ті всі правила придумані людські,
Дурні. Ти не приймай ці забобони.

Радіє серце, от і ти радій.
Кохає. Розкажи усьому світу
І не тримай в собі гори надій,
Бо там можуть погаснути без сліду.

Що люди скажуть? То пусте.
В кожнісінькій душі є своя міра,
Кожна із них по своєму росте,
В кого звіриний рев, у кого грає ліра.

***
Я не замовкла. Ні. От не терпляча.
Хвилинку дай усеньке пригадати.
Знаю, дитинко, в тебе знань нестача.
Терпи. Як хочеш про кохання знати.

Вже цілувалася? Чого це відвернулась?
Ой, йо-о-ой. Ну як? Сподобалось тобі?
От-от, чудово. Що так притулилась?
Все бачу. Радісно й собі.

Я похвалитися тобі, на жаль, не можу,
Мій перший поцілунок був невдалий,
Так з милом мила не лице, а «рожу»,
Мов обплювали, а не цілували.

Чому це так я і сама не знаю,
Моїм очам був хлопець до вподоби.
Відрази серденько не мало краю,
Видно в душі, ми різної породи.

Ти думала такого не буває?
Чого на мене блимаєш очима.
Тобі здається, що любов йде раєм,
В усіх закоханих є крила за плечима.

Є крила, але є і добрі роги,
Все розкажу. Та зараз про приємне.
Для тебе рано ті всі застороги.
Давай про світле. Потім вже про темне.

В житті настане і в тебе пора,
Всю пам’ять просіватимеш крізь сито,
Всі почуття. Що там – дощі, жара,
Чи завірюха, а чи тепле літо.

Кожна людина у своїй дорозі,
Написаною їй на Небесах,
Хто йде дорогу в лютому морозі,
Любові не дає горіти страх.

Хто пробігає по гарячому вугіллі
У пошуках безмірного кохання,
Та залишають марафону милі
Шрами і опіки, потухлі сподівання.

Свою дорогу подолала тихо,
Боялася пробігти повз любові,
Для мене почуття були не сміхом,
Єднання в серці і в душі, і в слові.

Щоб зрозуміти всю суть поцілунку,
Не треба цілуватись день і ніч,
Потрібна мить для твого порятунку,
Печалі цілого життя скидає з пліч.

Дивуєшся? Так. Так. Буває і таке.
Крізь все життя один лише цілунок
Ламає все і кріпке, і крихке,
Він відкриває й закрива рахунок.

***

Одна секунда, губи незнайомця
Тремтіти серце заставляють й нині,
Рятують цим, якщо в душі без сонця,
Дощі ідуть, а чи морози сильні.

Усього хвилька в жартівливім танці,
Поцілунок, просто так, для сміху.
Удвох стаємо всесвіту заслАнці
В безмежний рай років подальших втіху.

Два серця і бездонні наші очі,
Без слів нам показали дивосвіт,
Збулися мрії всі мої дівочі
Та щастя не стояло у воріт.

Він наречений і його весілля,
Годину вже повінчаний з другою,
Але для нас пропало все довкілля,
Для інших - це проходить стороною.

Душ наших світ змінився враз. Та пізно.
Все наяву нам диктувало іншу волю.
Махало пальцем нашим душам грізно,
Порізно прокладало нашу долю.

Щаслива молода. Я – він по різні боки.
Лиш очі зустрічалися постійно,
Здавалося, ступи один два кроки
Хай душі наші стуляться надійно.

Нас зупинило, «а що скажуть люди».
Обітницю давали перед Богом.
Вже повставали перепони всюди,
Він за одним – за іншим я порогом.

Зустрілися через багато років,
З дочкою мовчки він стояв навпроти,
Ми знову не зробили пару кроків,
Хоч, очі й душі теж не були проти.

***

Принишкла так. У мріях полетіла?
Що. В поцілунку відчувала інше?
Ти, прямо, зразу всього захотіла,
Радій. Могло бути і гірше.

Не тільки почуття – відрази й щастя,
У поцілунку є ще пустота,
Він – мертвий. От таке нещастя,
Лише думки - чи він не той, чи я не та.

В душі неначе з льоду крига,
На серці зимно і воно мовчить.
Вже на початку не цікава книга,
Навіть, у спеку тіло холодить.

***

Небесна суть одного поцілунку,
Нам не доступна. Провидіння Боже.
Ним – все життя вкладає у хвилинку.
Ним – мить тягнутися роками може.

***

Що зашарілася? А,бачу. І не дивно.
За хвірткою виглядає юнак.
Біжи до нього,ти моя царівно.
Мені бути одній вже звично так.

Роз'ятрилося спогадами серце,
Здавалося, давно спливло водою.
Де в пам'яті приховано усе це,
Що слідом йде до смерті за тобою.


                3 частина

   «Дорога мудрості сплітається роками»

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Таке як є. Не тільки про красиве.
У ньому повно є багнюки і сміття,
А в посмішці лукаве і зрадливе.

В якому біллю розтинає груди,
А серце розриває на шматки,
Біди і горя почорнілі люди,
Душа полатана і там одні латки.

Що знітилася? Бачу по тобі,
Зазнала й ти ще з малечку біди.
Про рай земний у розказні любі,
Вже недовіри лишені сліди?

Не думала і я на старість літ,
Вмиватимуся гіркими слізьми,
Ввалюся скоро, мов старенький пліт,
Накриють мене ангела крильми.

Хотілося б у спокої, без страху,
Заснути з посмішкою щастя на віки,
Щоб дощик сонячний накрапував із даху,
І свіжістю повіяло з ріки.

Тут, в цій хатині край води
Я народилася. Надіюсь тут помру.
Усі мої дороги йдуть сюди,
В якому б не бувала я миру.

Чому заговорилося про смерть?
От розбажалася. Ти кажеш скільки, скільки?
Сто років жити ще? Навіть і чверть,
Багато. Нащо мені стільки.

Ще молодою розмовляла з дідусем,
Життя прожив, а в ньому щастя, й лихо,
Я слухала з здивованим лицем,
Він говорив і лагідно, і тихо.

***
– Не треба проклинати ворогів,
їм, просто, побажати довго жити,
так довго, щоб померти вже хотів,
не може гірше покарання бути.

Казав так мій старесенький дідусь,
який розмінював своє сторіччя,
– Я б з радістю спустив би кволий дух,
давно вже стерлися усякі протиріччя.
Ще серце кріпке, тіло ж бо - безсиле,
в усіх молитвах плутаю слова.
Єдине,  що залишилося миле,
молитву лиш, сприймає голова.

Безпомічність, коли вже розум смирний,
ця люта кара переходить в вічне…
хвилина - рік, година – крок безмірний…
усе стояче і гниле…,  а не протічне.
Увесь цей простір ти на самоті,
… початку де немає і кінця…
було усього у моїм житті,
давно готовий «вдіти я вінця».

Якщо ти хочеш, внученька, добра,
бажай прожити всім, допоки сам
даєш ти раду, навіть хоч стара,
але не в тяжкість ні собі, ні Небесам.
Найважче бути довгим  тягарем,
безпомічним, капризним, мов дитя,
коли життя проходив королем,
тепер існуєш купою сміття.

Дивилася на нього зі сльозами.
Так мені шкода, бо дідусь.
                                        Хай би ще жив…
На його ж місце, не заманиш калачами,
й приміряти на себе б не хотів
той довгий вік, який усім бажаєш –
сто років,  двісті, триста… щедрі ми.
Добре воно чи зле і сам не знаєш,
ми  молоді, ми всі ще із крильми.

Молили завжди баба і дідусь:
– Дай Боже днів допоки даю раду,
щоб не обтяжувати дні, хоч би комусь…
Я пам’ятаю кріпко ту пораду.

Сама прошу тепер про це Отця:
– Дай Боже років стільки…  поки кріпка,
бо вистраждана мудрість є ось ця,
й остання мить життя... хай буде легка.

***

Що засмутилася? Дитинко, чи тобі
Час сумувати. Жити ще і жити.
Воно, звичайно, добре і собі
Років щасливих ще наворожити.

Але написаний усім на небесах
Вік кожного. Все інше, то в омані.
Ти відпусти із серця тихий страх,
Усього тільки – розгорни долоні.

Ми думаємо щастя десь далеко,
Повинні все життя його шукати,
До того, всі дороги йти не легко,
Одні тривоги й непомірні трати.

А щастя не відходило від нас,
Не покидає ні на мить, ні на хвилину,
Чекає терпеливо весь цей час,
Коли з себе і я тумани скину.

Втрачаєш час на пошуки його,
А роки йдуть, о, ні – біжать, летять…
Йой-йой, а ти рознюнялась чого?
Отож бо. На пусте життя не трать.

Дорога мудрості сплітається роками,
Стражданням серця, плутанням думок.
Із ламаними крилами й рогами…
Давай на цім завершимо урок.

Мої думки теж плутатися стали,
Слова вже забуваю і події.
Мої роки чорні ворони вкрали,
Забрати лиш не можуть наші мрії.

Біжи.
Виглядає хлопчисько. Ти вродлива.
Дай, Боже, матимеш щасливу долю.
Побігла. Ти дивись яка кмітлива.
Посплю.
Відпущу і свої думки на волю.

              
                 4 частина
        
       «Любові стежка не пряма – крива»

Я розкажу тобі, дитино, про життя
Поки цікавишся і хочеш все почути,
Усі мої позаду відкриття
І в молодість роки не повернути.

Що? В тебе є питання? Хочеш знати,
Як серце лікувати нам від болю?
Якби ж то знати, як його латати,
Ми не носили б жалі за собою.

Поназбираєш горя за плечима,
Печалі й радості  упереміш,
А смерть – завжди вартує за дверима,
Вона все поруч,  хоч біжиш, хоч спиш.

І їй все рівно, що у торбі маєш,
Яку тягаєш ношу за собою,
Чи біль, чи щастя у собі тримаєш,
Вона чекає. Забере любою.

От і подумай, що хочеш носити
Любов, добро і ще веселу вдачу,
А чи своє серденько колотити
В журбі, печалі й розпачі на здачу.

Так, так, миленька, вибір за тобою.
Носити за собою біль, образу,
Морити серце тихою журбою,
І розум свій доводити до сказу.

А чи навчитися відразу всіх прощати,
Молити Бога про заблудлі душі,
Просити розуміння. Розпочати
Бачити й чути, попри всі беруші.

***
Схилила голову і слізки на очах.
Твоє серденько крається від болю?
Його ще переповнює і страх,
Який паралізує твою волю.

Що сталося? Які такі дива?
Учора ти була така щаслива…
Любові стежка не пряма – крива.
На ній надія, лиш не мерехтлива.

Трішки поплач… Повідай, у чім річ?
Удвох, я думаю, знайдемо цьому раду.
Можливо скинемо усі печалі з пліч,
А ні, то може дам яку пораду.

Не завжди можемо й зарадити уміло,
Коли душа від болю вже німа,
А від душі болить і наше тіло,
Хоч ти здоровий. У душі зима.

Це страшно. Серце може замовчати,
Стати байдужим чи закаменіти
До нього тоді марно докричатись
І день у день, і рік у рік… марніти.

***
Стрепенулася. Здається дивним.
Болі тіла через душу - не ймеш віри?
Так. Болить. Яким би не був сильним,
Дотик пальцем, болючий для шкіри.

Нажимаєш, хоч яку частину,
І від болю, аж замружиш очі,
Кожну мить ти розумієш – гину.
Мертві дні і мертві твої ночі.

Порятунок. Ти не знаєш в чому.
Чим полегшити безмірні муки…
Впевненість, що є кінець усьому,
Як коханню, так болю розлуки.

Час лікує. Це додає сили
Пройти усі терни в темноті,
Спогади хоч як би не палили,
Розумієш – вони золоті.

Всі вони твої, вони з тобою,
Біль затихне, розтануть печалі,
У повітрі запахне весною,
І відкриються у мріях нові далі.

Але ці прожиті в щасті миті,
Будуть гріти душу весь твій вік,
Бо вони були коханням шиті,
Де хвилинам ми втрачали лік.

***
Терпиш і чекаєш, надія на час,
Це твої розрадники у горі.
Він єдиний, хто лікує нас,
Коли серце і душа коханням хворі.

Давай житимемо зараз і тепер,
Щоб цю мить, майбутній час не «зжер».
Посміхнулася. Повисихали сльози.
Досить нам, що за вікном морози.

***
Кохання де шукати? Випадковість.
Тебе веде, як ляльку на нитках.
Ось, я. Попала не у свій автобус,
Не розуміючи, чому? І що? І як?

Сідаю. Дивно. Незнайомі люди.
Автобус повний. Де тоді свої?
То ж, оглядаюсь, роздивляюсь всюди.
Ні. Всі чужі. Ці точно не мої.

Виходити вже пізно, вирушаємо.
Хай так. Знайомі в іншім їдуть.
Потім знайду. І чую вуха краєм,
Поруч мужчини тихенько гудуть.

– Вродлива жінка. Знаєш хто вона?
– Яка? Ось, ця? Так. Знаю. Зводило життя.
Гарненька правда? І ще й не дурна.
Єдина жалість. В неї є дитя.

Зрозуміла. Це про мене мова.
Стали цікаві «базарні бабИ»,
Глянула на них. Вони ні слова.
Знітилися і сидять, немов гриби.

Бачила одного. І теж знаю.
А над другим розлилося світло…
Тільки кругле сонце пам’ятаю,
В нім портрет і погляд. Інше зникло.

Сонечко й понині гріє душу,
Це кохання безмірним було.
Я признатися тобі і собі мушу,
Більше моє серце не цвіло.

***
Усе те, стирається що оком,
Серце пам’ятає і врази
Повертає струмовим потоком,
Вже потушені у мріях образи.

Стерла пам'ять. Збереглося серцем.
Воно все… у тайні береже,
Гріло що і що пекло, як перцем,
Що нещадно різалось ножем.

Так, дитино, перші почуття
В сердечній пам’яті вже місце мають.
Сьогодні ти зробила відкриття,
І що дозволиш, те люди напхають.

***
Ти кажеш, з милим вчора посварилась,
В розмові відповів тобі не так?
А ти всю ніч проплакала, журилась…
І вирішила – він не твій юнак?

Серце плаче, слухатись не хоче,
Змішалися думки і почуття в клубок,
Усередині тіло все клекоче
Від рою неприборканих думок.

Я звідки знаю?  Чи мені не знати.
Таких клубків назбирано за долю.
Дається старість, щоб їх розмотати,
Вже знаючи, що більшість була грою.

Все просіваєш в пам’яті.  Розлуки.
І зустрічі. Слова кохання й навпаки.
У них - світ щастя… і безмірні муки.
Всі квіти… і асфальтові катки.

Любов прощає. Так. Усе прощає.
Бо не простити легко, як не любиш.
Коли кохання не зачепить краєм,
У цій дорозі ти все тільки губиш.

Одне лиш серце царювати має,
Воно береже душу для любові,
Весь розум всесвіту у нім. Воно це знає.
Бо там любов закладена в основу.

***
Між вами тільки непорозуміння,
Розум розводить, а серце єднає.
Лише в кохання є таке коріння,
Смертельний смерч його не вириває.

Тепер тобі сказати маю право,
Мої роки – мої учителі.
Хоч як , кохання ранило криваво,
При згадці, сльози радості текли.

Любов без меж – безмежні і страждання.
Усього порівно. Це є два полюси.
Нам не болить, коли мертве кохання.
Скільки потворства – стільки і краси.

Проходить і зникає біль з роками,
А щастя залишається в собі,
І гріє душу теплими струмками…
Тепер все це, розказую тобі.

Поплачеш. ВідійдЕш і дякуй долі
За кожну мить в коханні і теплі.
Ми за життя з’їдаємо пуд солі,
Любов перекриває всі жалі.

***
О. Бачиш? За вікном вже мерзне.
Біжи до нього. Засвітилося в очицях.
Що? Знову маєш щастя величезне?
От-от. Лови. Бо то і є Жар-птиця.

Як вдвох радіють! Не по чім зима.
Сніжками бавляться, валяються в снігу.
Я, знову в цьому кріслі… і сама.
Лиш спогади вгамовують тугу.

                5 частина.

      «Все це – життя. У нім і рай, і пекло»

Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Тобі сьогодні боляче і страшно.
Коли міняєш все перекриття,
Надіємося буде сухо й ясно.

І мені страшно, хоч прожила вік,
Не за себЕ, вже скоро йти до Бога,
За вас усіх у серці тихий крик,
Дітей майбутнє силиться тривога.

Якби то знати, що на старість літ
Наздожене тебе знову війна,
І знову перевернеться весь світ,
Ні тіла, ні душі не обмина.

Дитинство вкрала – украде і старість,
А так хотіла в спокої дожити,
Нам, вже старим, потрібна тільки малість,
Спокійне серце, трішки їсти, трішки пити.

***
Твого хлопчину взяли у солдати?
Не плач. Молися і надію май,
Що крилами ти можеш закривати.
Вони в молитві. Ти її тримай.

Молитва жінки, матері, дитини,
Найбільша сила, міцніша броні.
У безнадійні і страшні хвилини
Порятунок у пекельному вогні.

Скільки життів рятує у війну
Щира молитва, на самім краю.
Таку людину знаю не одну,
Пошану їм і досі віддаю.

***
«…Молюся. Боже, нам допоможи!
В оточенні. Спасіння вже немає.
Як можна щось зробити, розкажи,
Тільки надія й віра ще тримає.

Так жити хочеться. Бо я ще молодий,
Ще толком цілуватися не вмію.
Допоможи! О, Боженько Святий!
Не маю діточок. Про них так мрію.

Мати старенька. Син не поверне.
Вона засохне від страждань та болю.
Врятуй! Спаси і сохрани мене!
Я все життя віддам на Твою волю.

Як з цього пекла виберусь живим,
Тобі служитиму, аж до самого скону,
Я стану зовсім іншим і новим,
Буду весь Твій з поклону до поклону…».

Молився так один святий отець,
Уже старенький, зараз увесь сивий.
Людина з Богом є і жнець, і швець,
Лиш перед Ним одним він є служивий.

Не знає як. Та всі лишились цілі
І він пройшов війну всю до кінця.
Його обіцянки залишилися в силі,
Одів на свою душу сан отця.

Пройшов немало всяких негараздів,
Бо віра в Бога була в забороні,
Любили більше атеїстів-газдів,
Святі отці усі були в загоні.

Все витримав і служить вірно Богу,
Бо знає Його силу на собі,
Благословляє нас в любу дорогу, –
«Хай в допомозі буде Бог тобі!»

***
Ми не шкодуємо життя на різні плітки.
Жаліємо для Бога – пару слів.
Війна нас врозумляє через дітки,
В молитві море схилених голів.

А як іще достукатись до «мертвих»,
В яких у серці «золотий тілець»,
Добродії і правда давно стертих,
Залитих не в любов, а у свинець.

Коли у світі зброї більше рук,
Коли сирен багато більше лір,
Коли не радості – злоби у серці стук,
А для добра не залишилось мір.

***
Содом, Гомора теж були такі.
Для Бога вже закрили всі лази.
Ні тверде слово, ні слова м’які,
Не мали сили. Зло росло врази.

Доля цих міст, то є наука нам.
Може війна, то людям теж спасіння?
Йти на Голгофу найкращим синам,
Посіяти в серцях Боже насіння?

Всі муки і розп’яття цих синів,
Нас ставить на коліна у молитві,
Тривожних днів, тяжких ночей без снів,
Уберегти життя посеред битви.

Ми тіло Бога, сказано в Писанні.
А що як стали ракова пухлина?
І лікування наші не старанні
Не Слово Боже. Золото перлина.

Щоб врятувати тіло, всі клітини,
Треба хірург, коли ліки безсильні,
Його любов до кожної дитини
Безмежна… Тому в виборі ми вільні.

Серце у розпачі. Та на розп’яття,
Він знову й знову посилає кращих,
Сльозами вимити у душах шмаття,
Для Бога рівні всі. Нема пропащих.

Ми не послушні і часто лозина
Потрібна напоумити людину.
Всі на колінах і старе й дитина,
Всі пізнаємо Бога у цю днину.

***

Ой… довго заживатимуть всі рани,
Це покоління, два, може і три…
Буде усього також поміж нами,
У різні боки дутимуть вітри.

Але усі вітри, як би не дУлись
І як би не крутилися навколо,
Наші серця до Бога вже проснулись,
Бо біль утрати, є велика школа.

***

Хотіли одружитися? Не вспіли?
Вже до весілля все було готове?
Тепер майбутнє все тумани вкрили.
Що знаю точно – воно буде нове.

Ти на весілля вишила сорочку?
Ніхто не знав? Робила все таємно?
Сиділа біля річки на місточку
На самоті, аж поки стане темно?

Дитино! Вишивала поле хліба,
Ласкаве сонце, на лугах всі квіти…
Тобі все це і бачити не треба
Воно у серці, лиш його відкрити.

Запах покосів, тихі, чисті води,
Місяць у річці, ви удвох в човні
І відблиск у воді твоєї вроди…
Так зараз стало заздрісно мені.

Ніжно писала серцем вашу долю,
Своє кохання і усю себе,
Дрібними хрестиками малювала волю,
Світле майбутнє, небо голубе.

Йому дала з собою у дорогу?
Як оберіг від усіляких бід.
Молилася і дякувала Богу,
Просила Його з ним іти в похід.

***
Я  нареченому не вишила сорочку,
Сама не мала, то не було в моді,
Усе щось малювала на листочку…
Де те мистецтво. Ним були ми горді.

А рушники, сорочки, козатини…
Все для розваг і для пустих вистав.
На виставках завішували стіни,
А трохи ще національних страв.

Ніхто і не задумувався тим,
Чому бабусі зберігали в скрині,
Для них на рівні із Хлібом Святим,
На образі рушник – обоє цінні.

Прийшла пора, настало розуміння,
Святиням предків віддавати дань.
Вам зберігати всіх віків уміння,
Надія наша ви. Хранителі цих знань.
    
  ***
Дай Бог, скоро закінчиться війна,
Настане мир і буде він повіки,
Нас захистить лиш – молитов стіна,
Молитва стане і прівивка, й ліки.

***
Приляжу трішки. Хочеш заночуй.
Під грубкою і затишно, і тЕпло.
Все, що розказую, ти головне почуй!
Все це – життя. У нім і рай, і пекло.

                 6 частина

       «Життя, воно заплутане таке»

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Що бачила, що чула і пізнала,
Не знаємо всіх істин до кінця,
Хоч тисячу років живи – це мало.

У роздумах, розгрібаю смітник,
Поназбирала за життя по трішки,
Брехні і правди, сміху й болю крик,
В душі і ангели співали й дерли кішки.

Життя, воно заплутане таке,
Дороги вправо, вліво і по колу,
Раз серце каменем, а другий раз крихке,
Лише душа, бій не здає ніколи.
Дивуєшся, мені невІдомо є все?
Тобі здавалося усЕсвіт знаю я?
Єдиний Бог науку в світ несе.
Кожній людині порція своя.

На мою долю виділив одне,
На твою інше, кожному порізно.
У когось легше, у кого складне.
Кому потрібно м’яко, кому грізно.

***
Що я казала? Кажи голосніше?
Бог не карає, бо Він – є Любов?
Я і тепер скажу, як і раніше.
Так. Не карає! Повторю це знову й знов.

Про покарання. Ми придумали таке.
Знайшли собі причину в оправдання.
Коли все змішуємо грішне і Святе.
До пізнання лінь не дає старання.

Людина є лінива по собі.
Я зараз про роботу не фізичну.
У цій земній, суЄтній боротьбі,
Складаємо картину усім звичну.

Грошей побільше, смачно попоїсти...
Спокуси забирають у полон.
Світ подивитися... По суті ми туристи.
Час пролітає, мов химерний сон.

А вчення Бога відкладаємо на завтра,
На після завтра… А тепер я в кріслі.
Стара, розбита, лише в серці мантра –
Пізнання мої і мізерні, й стислі.

***
О. Дякую. Чути це приємно.
Мудрою рахуєш стару бабу.
Слухати цікаво й не даремно?
Складую думки твої до ладу?

Теж радію. Стала у пригоді,
Хоч комусь, у цім великім світі.
Ну. Вже перестань. Хвалити годі.
Все ж, приємні похвали ці миті.

Їх так мало у житті старечім,
Летимо тихенько в інший вимір.
В цій дорозі вже не заперечиш.
Бо любій війні, все краще є – мир.

***
Що потрібно? Маю навкруги.
Мої речі. Як і я. Старі й не модні.
Свідки мої, радості й туги.
Завжди разом, вчора і сьогодні.

В них частина пройдених доріг,
Частина - друзі і частина – діти.
Хтось переступив життя поріг…
Їх дарунок буде серце гріти.

Діти просять: "Мамо, поміняй,
Ці меблі вже старі. Є гарні, нові.
Зробити хочемо тобі у хаті рай,
Живемо й тілом, а не тільки в Слові.
Нам, мамцю, соромно людей.
Скажуть - маєш ти невдячні діти.
Шкодуємо і часу і грошей…
На старості могла б гарно пожити".

Кажу тобі те, що сказала їм.
Життя не подарує вже нічого.
Вже мало сплю і також мало їм,
Мені не треба нічого нового.

Тут кожна річ в дитинство повертає,
У молодість, у ті живі роки,
Щоранку пам'ять цим мене вітає,
Не так болять намуляні боки.

Ця тумбочка, то є моя подруга.
Її немає, вже на Небесах.
Це є життя у двадцять років смуга,
В моїй душі і у моїх літах.

Ось, ця хустина, це моє кохання,
Буде зі мною до самого скону,
Найбільша радість і таке ж страждання,
Але ці спогади я не віддам нікому.

А цей ведмедик і ось ця собачка,
Синочку подарунок на п’ять літ.
Довго збирала. Тут уся «заначка»,
Немало в ній випробувань і бід.

В очицях щастя. Його радий сміх,
Перекривали всі голодні дні,
Коли в сльозах на щоках танув сніг,
Бо ми лише удвох на чужині.

А цей диван і крісла, скатертина…
У кожного історія своя,
Ікона, чашка, ліжко і картина…
Це пам'ять друзів. Не тільки моя.

Що в руки візьмеш, там живеш цей день.
Тепер життя моє на самоті.
А що. Кому потрібний старий пень?
Така вже само, як і меблі ті.

То ти, дитино, старих не суди,
Мов, Плюшкіни, шкодують всяке смІття.
Цим розпач в їх серцях не розбуди.
То їх життя. Їх одяг. Їх лахміття.

Поки жива, не хочеться, повір,
Щоб мою пам'ять на смітник без просу.
Кажу це твердо. Без усяких лір.
Цим, нашу душу залишають голу й босу.

Назад років з десяток, без жалю,
Сама повикидала б усе геть.
Тепер у цьому кріслі, лиш молю,
Про спокій на душі та легку смерть.

***

Війна скінчилась. Дякувати Богу!
Багато сліз посіяла й тривог…
Тепер чекай солдата до порогу,
Минула нареченого твого.

Чи пише тобі з армії коханий?
Не переписуєтеся? Тільки дзвінки?
Мобільний телефон у тебе гарний.
У цьому виграють тепер жінки.

***
А ми з коханим писали листи.
Їх більше тисячі маю у схроні
І ними побудовані мости,
Знов повстають, коли лист на долоні.

Що? Здивувала? Ні? То, навіть, шок?
Не віриться? Я зараз покажу.
На скрині відкривай старий замок.
Бачиш старинний вишитий кожух.

Знайшла? За ним. Там, трішки збоку,
З хустини вузлик. У ньому вони.
Немає? А де? От маю мороку.
Можливо він у другій стороні.

Подивися ще де козатини.
Теж старенькі. Вишивала мати.
І сорочки, і хустки старинні,
Вона в них ходила дівувати.

Буде свято можеш одягати,
Йти до церкви знову стало модно,
Скільки може там воно лежати.
Можна. Візьмеш. Та, коли завгодно.

Вузлик є? Неси. То моя цінність.
У старих листочках все моє кохання.
На яву я мала самостійність,
В них все інше. Там сердець єднання.

Кожен день по два, по три листа,
А коли одне, то вже тривога,
– Бережи його, ради Христа!
Може йому треба допомога.

Всі роки писали, мов дурні,
Тільки но, з'являлася хвилина.
Я йому. Так само він мені.
Без листа вже днина і не днина.

Скільки слів кохання і тепла
Вкладено у ці криві рядки,
Всі через життя перенесла,
Й почуття і про нього думки.

***
Чутимеш заїжджені слова -
Не вмію говорити про кохання.
Хай не вірить у безглуздя голова.
Це закоханості легке оправдання.

А кохання ллє потоком з душ,
Слухав би, казав би безкінечно,
В них холодний і гарячий душ,
Кожну мить потреба в них сердечна.

***
Зажурилася, що у тебе немає
Ні листочка, в вузлик зав’язати?
Напиши. Хай він відповідає.
Буде що онукам показати.

Більше тисячі. Десь біля двох.
Не рахуй. Засипала всю хату.
Краще за варенням піди в льох.
Будемо чай пити і читати.

Все життя на кінчику пера.
Всенька доля виведена в слово.
Тільки тілом я тепер стара,
А душа… Вічно шукає нове.

12.01.2016 рік,  Мурманськ

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Вчора була шоста частина

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олександр Ман, 17-05-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37066984176636 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …
Подорож у пошуках власного імені: Огляд роману Сола Беллоу
Книжкова серія «Нобелівські лауреати» видавництва Жупанського є унікальним зібранням творів десятків …
Жити, щоб літати: Огляд книги “Йди за мрією. Все можливо”
«Йди за мрією. Все можливо» — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла …
Марія Сидорчук «Полон»: Драматична історія воєнних реалій
Українська література стрімко розвивається. Це — доволі приємний факт, тому що читачі все частіше можуть …