У весняному саду соловейко тьохкав,
Так банально, як завжди, так, як сотні літ,
А на глиняній печі дід старий все охкав,
Що прожив свої літа та й не втямив світ.
Бо, мовляв, крокує світ звичними кругами,
І щороку ластівки в’ють своє гніздо,
А роки, як та вода, ллються поміж нами,
І змивають нас, як пил, в небуття відро.
А хотілось новизни дідові ще змалку,
А хотілось мрій спізнать, як хмільних медів,
Так і жив із дня у день, з ранку і до ранку,
Все хотів чогось завжди, все хотів, хотів.
Та співали солов’ї щовесни рулади,
Знову клопоти брели, як стада, у дім,
Їм присвячувались дні, як бійцям балади,
Залишаючи для мрій царство пантомім.
От і глиняна ця піч, як вінець із віку,
Знову кляті солов’ї колошматять ніч,
Так лічили ми життя, а воно без ліку
Збігло десь, лишивши нам глиняну цю піч.
Ох, бісівські солов’ї, чом же ваші трелі
Нас не викинули з днів, наче із сідла,
А лишили назавжди спати у постелі
З сірих клаптиків життя, сірих аж до тла.
А можливо, в тому й суть цього світу-дива,
Щоб щороку солов’ї нам будили ніч,
Солов’їними піснями ми були щасливі,
Адже мрії всі однак нас ведуть на піч.
Як минути її ми не хотіли б, люди,
Не плекали що б там ми, чим би не жили,
Хоч літали б аж до хмар, завжди й звідусюди
Повернемося на піч, як в гніздо орли.
Охнемо щосили знов, солов’їв клянучи,
Пустимо сльозу гірку, що не втнули світ,
Що доступним він не став, як з чобіт онучі,
І не впали солов’ї нам до ніг із віт.
У весняному саду соловейко тьохкав,
Так банально, як завжди, так, як сотні літ,
А на глиняній печі дід старий все охкав,
Просто все і складно все - отакий наш світ.
