Там, де прокислий дощ
Котиться по землі,
І проростає хвощ
Первісними лісами,
Гордая височінь
Стелиться по імлі,
Міряє далечінь
Фосфорними вогнями.
Де серед злитих зим
Щілини не знайти,
Де сивокосий дим
Заполонив узбіччя,
Прагнемо між людей
Ми себе віднайти,
Вийшовши із сіней
Прямо у потойбіччя.
Там, де цвіте будяк
Запахом орхідей,
Міряє кожен знак
Місяць у світлі тіней,
Знаючи, звідки ми,
Тисячами ідей,
Їдемо все ж саньми
В перше весняне сію.
Де між м’яких ожин
Синім орлом зима,
Перевертає джин
Світоча перехрестя,
Раптом узрію синь,
Котра глуха й німа,
Кличе – ти не покинь
Нашого сну безчестя.
Де в почорнілу ніч
Падає вітром шквал
І заганяє в сніг
Зламок уявлень світу,
Я обіпрусь на дим
І підніму обвал,
Щоб повернути з ним
До словоблудь піїту.
Де виростає слів
Сонний гіркий туман,
Де почорнілих вдів
Лине розпука болем,
Істина є одна,
Віримо ми в обман,
Що принесе весна
Щастя майбутнім полем.
Бо в стернових полях
Осінь гніздиться вік,
А у старих у днях
Вічно гуляє вчора,
Завтра прийде завжди,
Тільки в нім з року в рік
Старість плете сліди
В будь-яку нашу пору.
Де відцвітає світ
Вічністю до кінця,
Де натягнув хтось дріт
Наших надій на краще,
Стелиться полином
З плюсклого гаманця
Бите хмільним вином
Наше життя пропаще.
