«Життя—театр, -- сказав поет, -- в якому люди—лиш актори,
всі ролі завчені давно, слова—лиш звук, реальність --сон.
Старий історії рельєф -- нудні спіралі і повтори,
завжди відомий результат, гнітючий, довгий марафон".
Друг відповів йому: «І все ж, у цій давно набридлій п’єсі
між декорацій миготить присутність більша, ніж твоя,
не відповідна до кінця сухій придуманій адресі
й пташиній клітці звуковій, що в ній живе твоє ім’я.
Уся палка твоя любов не є любов’ю до земного,
лиш древні спомини про рай і спрагле горло—привітать
тих, хто чекає вдалині, за нерозвіданим порогом,
поза ролями, що колись ми всі погодились зіграть».
