Я соромлюся писати про війну,
бо нічого про неї не знаю -
та й не маю права
ставати у позу
всезнаючої..
Але серце - болить -
і нікуди йому не дітися
від тієї жахливої реальності..
Хочеться світу
якщо вже не рожевого
і не у сіцільнім духмянім
цвіті яблунь,
то хоча би вже прозорого -
вмитого чистими
сльозами дощу..
Плачемо разом з дощем,
разом з хмарами
линемо подумки
у прокляті краї,
де кропиться земля
свіжою кров´ю..
Та все ж соромитимусь
писати про війну -
краще тихенько поскорблю
і прочитаю молитву:
Боже, сохрани! -
Цей світ
висить на прозорій нитці -
тоненькій волосиночці
душі..
Боже, не дай їй
обірватись..
