І ніщо вже не може зрівнятися
з витиканням зелених стеблин
крізь нестримні завої хурделиці,
що прощально під вікнами стелиться,
коли день залишився один
до початку квітневої повені,
а, можливо, десяток. Розмовами
тішить вранці народ водія,
десь і я, у нейрони заглиблена,
березневою сонною рибою
залишаю обмілини зим
й на гачок потрапляю до рим.
Всім - весну, а мені - римоване.
