Не за Яновським.
Роздуми на могилі Костянтина Пестушко.
Як плекали землю цю косарі із жницями,
Щоб родило житечко і цвіли сади.
Рвуть її копитами коні під чужинцями,
Що «босяк з Луганщини»• їх привів сюди.
Тяжко працювали ми, мріяли, кохалися,
А в садочках гралися діточки малі.
Та голодні вершники з півночі припхалися.
Довелось все кинути, взятись за шаблі.
Та якби ж толокою, однією ланкою,
Може б і не трапилось прикрої біди.
А то хто за Костею у степи з тачанкою,
Хто повірив вершникам, хто аби куди.
З усіх сил боролися, та не перевершили.
Полягло чимало нас у тяжких боях.
А тих хто лишилися, знахабнілі вершники,
Ловлять і дорубують на своїх полях.
Це криваве нищення нескінченно точиться.
І пісні тих вершників болю додають.
Ой як жити хочеться, як кохати хочеться,
Тільки зайди з півночі цього не дають.
